1.3. Рада Світла

Еліон

Світло повинно засліплювати. Інакше воно слабке.

Я стою посеред зали, що випромінює силу, — мармур, золото, кришталь. Усе тут створене, щоб нагадувати: я — вершина.

Десятки жерців схилили голови, стоять нерухомо, як стовпи. Ніхто не дихає глибоко, навіть повітря підкоряється мені.

Я бачу своє відображення у стіні — відблиск, не зовсім людський. У мені все ще є людина, але я давно навчився ховати її під тінню влади. Люди поклоняються світлу лише тоді, коли воно сліпить.

— Сьогодні день, коли Світло зробить те, чого не зробило ніколи, — кажу, і голос легко наповнює залу. — Ми об’єднаємося з Тінню. Не через поразку — через перемогу.

Шепіт пробігає рядами, тихий, як шелест тканини. Вони не розуміють, але мусять вірити.

— Моя донька, Ліара, — продовжую, — стане дружиною Володаря Тіні. Через цей союз ми створимо новий світ, де не буде війни, а Світло остаточно переможе темряву.

Тиша стає відчутною. Мені хочеться, щоб хтось аплодував, схилився нижче, впав навколішки — але навіть звук дихання зникає. Відчувається лише її присутність, тому розумів, що вона тут. Вона не зрушує з місця, але її погляд ріже сильніше, ніж меч. Адель. Вона стоїть серед світла, і мені здається, що саме її обличчя — єдине справжнє в цій залі. Я відчуваю, як у грудях ворушиться старе — щось, що колись було любов’ю, потім стало сумнівом, а тепер — роздратуванням... Світло не має минулого.

— Цей союз — жертва задля миру, — кажу спокійно, але пальці на жезлі стискаються сильніше, ніж треба. — Хто сумнівається — сумнівається у самому Світлі.

— Еліоне!

Адель

Цей зал пам’ятає моє дитинство. Мої батьки стояли тут, коли Еліон ще вчився схиляти голову перед ними. Вони були владою — він став тим, хто її забрав. Та пам’ять про них досі живе в кожному камені, і сьогодні вона говорить зі мною.

Коли я піднялася, тиша стала ще важчою. Світлові кулі над головами пригасли — навіть вони відчули, що тут щось змінюється. Я чую, як старі маги зітхають. Вони пам’ятають, чия я донька. І я використовую це — не гордістю, а правом.

— Еліоне, — кажу.

Його погляд різкий, але не впевнений тому що він звик, що я мовчу.

— Ти віддаєш нашу доньку ворогу, і називаєш це миром?

Його обличчя не ворушиться.

— Я віддаю її світові, вона стане мостом між силами.

— Міст не живе довго, він тільки витримує, поки по ньому ходять.

Жреці завмерли. Я чую, як у когось падає перо.

— Ти зраджуєш не нас, ти зраджуєш саме Світло.

Він стискає жезл, і на підлозі пробігає блиск.

— Обережно, Адель, — каже він. — Світло не пробачає сумнівів.

— Може, тому й перестало бачити, — відповідаю.

Погляди в залі змінюються. Не сміють підтримати мене словами, але я бачу: страх відступає. У когось у зіницях — надія, у когось — вдячність. Вони бояться Еліона, але пам’яті не втрачають.

Ліара

Я стою між ними — і бачу, як світло пульсує в повітрі. Мати і батько говорять, а я стою між їхніми голосами, як між двома світами. Одне світло сліпить, друге ранить.

“Донька Світла стане дружиною Володаря Тіні.”

Я чую ці слова, але вони здаються мені чужими, вони ніби не належать мені. Це наче хтось називає твоє ім’я, але звертається до іншої.

Батьки розмовляють про мене, але так, ніби мене тут немає. У кожному слові батька — наказ, у кожному подиху матері — біль. І я раптом розумію, що це не діалог, а війна без крові.

Світло колись здавалося мені живим, я вірила, що воно здатне чути, бачити, любити, але сьогодні воно холодне, як криця, сьогодні воно — зброя. Я дивлюся на батька: він навіть не помічає, як його власне Світло починає відкидати тінь. І думаю — якщо навіть його поглинула ця боротьба, то що залишиться від мене?

Пальці тремтять, але я не ховаю рук. Я маю вигляд слухняною, бо так простіше вижити у світі, де кожен рух вимірюється поглядом. Та всередині щось ламається, як тріщина в кришталі, яку помітиш тільки тоді, коли він розсиплеться. Я відчуваю, як у горлі піднімається крик, але він застрягає. Якби я крикнула, ця зала би осліпла. Не можна, кажу собі. Ти маєш мовчати, доки не навчишся говорити так, щоб тебе не спалили світлом за слова.

Сіріус стоїть позаду, і навіть не потрібно озиратися — я відчуваю його присутність, як подих. Його світіння інше, не різке, не холодне, а тихе, як місяць у вікні. Він робить крок уперед, і його тінь ледь торкається моєї. Цей рух не помітить ніхто, але для мене він — як дотик до межі, за яку я ще не наважилась перейти.

— Ти не мусиш мовчати, — каже він. Його голос глибший, ніж повинен бути у створіння Світла. У ньому є щось від живих — вага, дихання, навіть страх.

Я ковтаю повітря, бо його слова — як тріщина в тиші, що нарешті дихає. Але я не відповідаю, бо довкола надто багато вух, що чують навіть думки.