1.2. Пророцтво рівноваги

Еліон

Світло не знає ночі. Та тієї доби навіть сонце зупинилося над обрієм, ніби остерігалося зробити зайвий рух. Я відчув її присутність раніше, ніж почув голос. Повітря стало густішим, ніби саме затамувало подих.

Вона з’явилася посеред тронної зали без попередження. Не з тіні — просто була. Її не супроводжували знаки, не світло й не темрява, лише спокій.

Тінейра. Її боялися однаково і ті, хто вклоняється Світлу, і ті, хто живе в Тіні. Бо вона стояла між ними — рівновага, втілена у плоті. Її погляд не мав кольору. Не сірий, не золотий, не чорний — просто глибина, у якій усе зникало. Волосся, мов попіл і світло водночас, спадало на плечі. Коли вона говорила, слова не лунали в повітрі — вони звучали всередині.

— Великий Маг, — мовила тихо. — Ти тримаєш Світло в залізних долонях, але забув, що воно не створене для кайданів.

— Ти увійшла без дозволу, — відповів я. — У моєму світі Світло не кличе темряву.

Вона посміхнулася, майже з жалем.

— Я не темрява, Еліоне. Я — те, що стоїть між. Баланс. Світ, який не належить нікому.

— І навіщо прийшла?

— Бо рівновага гине. Ти занадто осяйний, а Тінь занадто глибока. Мої сили тануть. Якщо не з’явиться те, що з’єднає два світи, вони обидва розпадуться.

Я спостерігав за нею насторожено.

— Ти говориш про пророцтво? Тінейра, це старі казки в які я давно не вірю.

— Казки зникають лише тоді, коли збуваються, — відповіла вона. — Я не вічна. Мій час минає. Світ потребує нового балансу. Дитину, що народиться від Світла і Тіні.

Я ледь помітно засміявся.

— І хто ж народить тобі цей міфічний баланс?

— Не мені. Світові. Донька Світла і Володар Тіні. Їхня дитина — не спадкоємець, а рівновага. Вона займе моє місце, коли я зникну.

Я зробив крок ближче.

— І якщо я відмовлюсь?

— Тоді рівновага зламається, — відповіла спокійно. — Світло перестане служити тобі. Його сила більше не підкориться твоїм наказам. У світі буде хаос. Ти втратиш трон, бо ніхто не вклоняється тому, хто осліп.

Тиша впала між нами, глибока, як прірва. Я відчув, що вона не бреше. Але прийняти це — означало визнати, що Світло більше не всемогутнє.

— І ти хочеш, щоб я віддав доньку ворогу?

— Не ворогу. Віддзеркаленню.

Я стояв нерухомо. Вона дивилася прямо, спокійно, ніби знала, що я все одно погоджуся.

— Пам’ятай, Еліоне. Рівновагу не створює обов’язок. Дитина, про яку я говорю, має бути народжена не зі страху і не зі згоди, а з любові. Інакше вона не народиться зовсім.

І вона зникла. Ні світла, ні тіні — просто порожнеча, що закрилася за нею.

Довго після того я стояв у тиші. На долонях залишився пил, який світився слабким золотом і повільно згасав. І чомусь мені здалося, що згасало не Світло. А я.