Частина 1.1. Світ, який палить

Адель

Світло ніколи не спить. Воно пульсує в стінах, у повітрі, у людях. Тут навіть тиша світиться — блідо, настирливо, як шрам, який не хоче зникати. Колись мені це здавалося благословенням. Тепер — вироком.

Світ Світла створений не для життя, а для досконалості. Білий мармур наших вулиць не старіє, золоті куполи не тьмяніють, і навіть повітря пахне чистотою. Але що довше я вдихаю цю чистоту, то більше відчуваю у ній порох і попіл.

Мої батьки будували цей світ інакше. Вони вірили, що Світло — це милість, а не закон. Люди тоді ще сміялися під сонцем, не боялися зупинятися, щоб подивитися на небо. Після їхньої смерті прийшов він — Еліон. Його називали Великим Магом, а я бачила просто людину, яка надто сильно боїться темряви.

Він говорив, що Світло має підкоряти. Що хаос потрібно приборкати, і навіть людське серце можна зробити слухняним, якщо залити його сяйвом. Спочатку я слухала, потім — мовчала, бо з кожним його словом мені ставало холодніше. У нашому домі Світло стало новою релігією. Воно карало так само, як колись прощало.

Я була його трофеєм, донькою древнього роду, яка мала зробити його владу непорушною. Я не заперечувала — бо так мене вчили: мовчання у жінки — це форма благословення.

Та коли я народила доньку, вперше відчула, що Світло може бути ніжним. Ліара з’явилася на світ, коли небеса потемніли. Люди злякалися, казали, що це поганий знак. А я тоді подумала: можливо, світ нарешті видихнув.

Еліон тримав дитину на руках як доказ власної сили: “Народ Світла має спадкоємицю”, — промовив він. А я просто дивилася на неї. Маленькі руки, тремтливе дихання, таке чисте, що навіть сяйво поруч здавалося брудним.

Сіріус з’явився через місяць. Його створили у Великій Залі, де під куполом без зірок Еліон змішав мою кров із власним сяйвом. “Щоб вона ніколи не залишилася без захисту,” — сказав він. Я тоді ще не розуміла, що справжній захист не потребує заклять.

Коли я вперше побачила Сіріуса, мені стало не по собі — не від страху, а від подиву. Він не був людиною, але й створінням не здавався. Його зріст, не вище мого коліна, шкіра мала легке світіння — не те, різке, як у жерців, а м’яке, ніби на ньому лежав відбиток ранкового світла крізь воду. Волосся — сріблясте, мов сплетене з променів, спадало на плечі м’якими пасмами. Воно не просто відбивало світло — воно дихало ним. Очі були кольору прозорого скла, у них відбивалося все навколо, але не можна було побачити нічого зсередини. Коли він говорив, голос звучав не в повітрі, а ніби всередині тебе — спокійно й рівно. Його дотик не залишав тепла, лише відчуття легкості, ніби частину тягаря забрали з твоїх плечей.

Усі створіння Світла мали в собі холод і бездоганність, а він мав щось інше — лагідну помилковість, як спогад про щось людське. Він дивився на Ліару, як на диво, не на обов’язок. І коли він сміявся — так, навіть створіння Світла вміють сміятися — у його голосі було більше життя, ніж у всіх наших жерців разом.

Іноді я ловила себе на тому, що розмовляю з ним, як із другом. Може, тому, що він не судив. Йому не треба було оберігати мене, тож він міг просто слухати. І коли я казала йому, що Світло втомлює, він відповідав: “Світло не винне. Просто ним керують ті, хто ніколи не стояв у темряві.”

Світло навколо нас ставало дедалі білішим, а ми — дедалі сліпішими. Еліон будував імперію, а я спостерігала, як наші люди перетворюються на відображення — яскраві, але порожні. У цьому світі ніхто не плакав, бо сльози — тінь. Ніхто не кохав без дозволу, бо любов — теж тінь.

Іноді я думаю: можливо, ми вже давно живемо не в Світлі, а в його відбитку. Ліара підростала, і я бачила, як вона вчиться ховати думки, стискати губи, коли хоче запитати “чому”. Її очі бачили більше, ніж дозволено. І коли вона мовчала, я знала — це не покора, це страх не схожості.

Вона — моє світло, але не те, яке Еліон так прагнув зберегти. Вона — світло, що здатне горіти навіть у темряві. Я не знаю, чи врятує воно нас, чи спалить. Але коли вона сміється, я вперше відчуваю, що Світло ще може бути живим.