Пролог

Світло

Карета рухалася повільно, так, ніби сама земля не хотіла приймати її колеса. За вікном тягнувся світ, який вона знала змалку — досконалий, блискучий, освітлений сонцем, що ніколи не сходило надто низько. Але у всій цій досконалості не було жодного тепла. Світло сьогодні не зігрівало, воно палило.

Ліара сиділа нерухомо, стискаючи пальці так сильно, що нігті залишали червоні відбитки на шкірі. Вона чула, як серце б’ється занадто швидко, наче прагнуло втекти раніше, ніж зупиниться карета. Кожен удар копит здавався їй лічбою часу — з кожним рухом вона віддалялася від дому, який ніколи не був її домом, і наближалася до світу, про який у Світлі говорять пошепки. Світ, який називають Тінню.

Карета зупинилася різко, так, що повітря перед нею завмерло. Ліара вдихнула глибше, але навіть повітря здавалося чужим. Зовні панувала дивна тиша, у якій кожен звук здавався образою.

Коли дверцята відчинилися, в очі вдарила холодна темрява. Вона ступила на камінь — ноги ледь не підкосилися, бо земля тут ніби дихала інакше.

Навколо стояли люди її батька. Усі однакові: обличчя без виразу, очі, в яких не було життя, лише обов’язок. Вони не дивилися на неї — лише тримали рівні спини й чекали, поки її передадуть далі, наче якийсь символ, який давно втратив значення.

Ліара підняла голову — спочатку повільно, з напруженням, як людина, яка готується побачити чудовисько.

Він стояв біля воріт, на межі туману й темряви, темний і спокійний, наче створений із самої суті цього місця. Його силует різко вирізнявся серед сірих відтінків довкола, а кожен рух — навіть дихання — здавався зваженим, точним, небезпечним. Він був високий, із плечима, що кидали на землю тінь довшу за нього самого. Чорне волосся спадало на лоб, недбало розтріпане вітром, і від того його обличчя здавалося ще суворішим. На щелепі виднілася легка щетина — не неохайність, а риса, що робила його обличчя живим, справжнім, майже болісно привабливим. На правому оці тягнувся шрам — тонкий, але глибокий, немов пам’ять про щось, що мало б убити, але не змогло. Його очі не належали жодному світу: напівчорні, напівчервоні, вони нагадували жар, який ось-ось згасне, але вперто тримається у попелі.

Він не рухався. Не говорив. Лише дивився на неї так, ніби намагався зрозуміти, що саме в ній змушує цей світ коливатись.

Тінь

Він стояв біля воріт і дивився, як з туману виринає карета. Повітря навколо було важким і вологим, від нього осідала темрява на плечах і руках, наче живий пил. Десь далеко гуркотіло море — глухо, повільно, мов невдоволене серце світу.

Арден не відчував спокою. Цей день здавався помилкою, якої не мало бути. Його народ учили, що Світло — ворог, що його дотик обпалює, що будь-який союз із ним — кінець для Тіні. Але тепер саме він стояв тут, чекаючи доньку Світла, яку мав узяти за дружину.

Коли карета зупинилася, тиша стала ще густішою. Навіть вітер не наважувався доторкнутися до воріт, за якими стояв він. Арден відчував, як його напруження зростає з кожною миттю. Він не боявся цієї жінки, але ненавидів саму думку про те, що тепер у його дім увійде світло, яке стільки поколінь приносило тіням біль.

Дверцята відчинилися. З темряви вийшла дівчина. Вона здавалася занадто чистою для цього місця, ніби вона зібрала на собі всі залишки світла, що випадково пробилися крізь туман. Її шкіра мала відтінок світла, який не знали тутешні землі, — ніжна, майже прозора. Волосся падало на плечі білою хвилею, блискуче, як свіжий сніг під місяцем. Навіть брови й вії були світлі, ніби на них осів іній. На цьому безбарвному тлі губи здавалися полум’ям — глибокого червоного кольору, який привертав увагу, навіть коли вона мовчала. Плаття, просте й витончене, щільно облягало її фігуру, підкреслюючи плавні лінії тіла і горду поставу. Воно не прикривало її — радше говорило, що вона не боїться бути видимою навіть тут, серед темряви. У ній було щось від королівської грації, але без удаваної пишності: спокійна велич людини, яка ще не знає, що потрапила у світ, де за світло доведеться боротися.

Арден дивився на неї і відчував, як щось у ньому стискається. У її рухах не було покори, але не було й виклику. Вона не виглядала ні як ворог, ні як жертва — радше як людина, яка усвідомлює, що вступає на землю, з якої може не повернутися, але все одно робить крок.

Коли вона підняла голову, він побачив її очі. Вони не блищали страхом. Це був спокій, який не буває у тих, хто не бачив світу. І тоді він зрозумів, що цей день не буде простим. Її присутність порушила тишу, що панувала тут роками.