Минуло багато часу — можливо, століття, можливо, лише мить.
На Керіс знову розквітло життя: повітря пахло теплом і дощем,
а зорі, що колись здавалися далекими, тепер світилися так близько,
наче простягни руку — й торкнешся їх.
Алія стояла біля берега Срібного озера.
Його хвилі відбивали небо, і кожен відблиск нагадував їй очі Каеля.
Її волосся мерехтіло легким сяйвом — тепер світло жило в ній самій.
— Кажуть, зорі не вмирають, — прошепотіла вона, дивлячись у воду.
— Вони просто змінюють форму, щоб любити інакше.
---
Світ довкола відповідав на її думки:
квіти розкривали пелюстки, вітер співав давню мелодію,
а в небі, серед мільйонів зір, одна пульсувала сильніше —
та сама, яку люди називали Серце Каеля.
Вона простягнула руку до неба,
і з її долоні злетіло світло — тисяча дрібних іскор,
що здійнялися вгору, немов поцілунки, подаровані з любов’ю.
— Це для тебе, — сказала вона. — За кожну нашу зустріч,
за кожен подих, за кожен дотик, який не зник.
---
І тоді сталося диво.
З неба опустився промінь світла — м’який, теплий,
який торкнувся її руки.
Він не обпалював — лише пестив, як дотик вітру,
і в тому сяйві вона почула голос:
“Я ніколи не йшов. Я просто став усім тим, що тебе оточує.”
Сльоза покотилася по її щоці,
але цього разу — не від смутку, а від спокою.
— Ти в кожному світанку, Каелю.
— І ти — у кожній зорі, Аліє.
---
Небо раптом розквітло:
зірки загорілися яскравіше,
а між ними прокотилася хвиля світла,
наче саме небо відгукувалося на їхню любов.
Вона стояла, піднявши обличчя до неба,
і здавалося — сам Всесвіт усміхається.
— Нехай буде так, — сказала вона. —
Щоб кожен, хто втрачав, міг знайти.
Щоб кожне серце, що боліло, знову засвітилося.
---
Тисяча поцілунків серед зір здіймалася в небо,
створюючи нове сузір’я — сузір’я Любові.
Його назвали Світло серед зір.
І коли вночі хтось піднімав погляд догори,
міг побачити, як між зорями блимає ніжне сяйво —
два світла, що завжди разом.
---
💫
Бо навіть коли згасає останнє сяйво —
любов залишається.
І вона творить нові світи.