Розділ 18. Пам’ять зір

Світло не боліло. Воно співало.
Коли Алія розплющила очі, вона побачила себе не в тілі, а в потоках енергії —
тонких нитках, що перепліталися з нескінченними лініями,
утворюючи пульсуючу мережу — структуру самого Всесвіту.

Каель був поруч, його форма теж складалася зі світла,
але обрисів обличчя вистачало, щоб вона відчула — це він.
Його присутність була теплою, справжньою.

 — Ми всередині пам’яті, — прошепотів він. — Тут зберігається все, що коли-небудь існувало.
— Пам’ять зір… — тихо вимовила Алія, озираючись. — І кожна з них — історія.

---

Світло навколо відгукувалося, коли вона торкалася його.
Кожен дотик відкривав фрагмент життя — спогад, народження світу, сміх дитини,
тінь війни, сльозу кохання.
Все це було частинами одного нескінченного дихання.

 — Ми не просто живемо у Всесвіті, — сказала вона. — Ми — його думка.
— А любов — його пам’ять, — додав Каель.

---

Та в тій гармонії раптом з’явився тріск —
наче розкололася скляна нота.
Світло перед ними потемніло, і зі сплетіння ліній виринув образ —
чорна постать, утворена з розірваних фрагментів пам’яті.

— Знову вона… — прошепотів Каель.

Темрява мала голос, який звучав одночасно і близько, і далеко:

— Ви створюєте хаос. Кожне серце, що любить, змінює рівновагу.
— Бо любов — життя, — відповіла Алія. — А рівновага без життя — смерть.

Темрява мовчала. Потім змінилася.
Вона стала схожою на саму Алію — ті самі очі, той самий голос.

 — Я — твій страх, — сказала тінь. — Без мене ти не зможеш відчути світло.
— Тоді залишайся, але не керуй мною.

Алія простягнула руку до свого темного відображення.
Вони торкнулися одна одної — і світ вибухнув хвилею світла,
що розлетілася у всі боки, стираючи межу між світлом і тінню.

---

Каель стояв у центрі сяйва, дивився на неї з посмішкою,
а з його грудей виростали зоряні візерунки — символи, які вона бачила ще в арці.

— Ти це бачиш? — запитав він.
— Так… це мова зір. Вона говорить через нас.

Символи спліталися, утворюючи фразу, яку вони обидва відчули, а не почули:

“Там, де любов зливає світло й тінь — народжується вічність.”

---

Алія підняла погляд.
Перед ними знову з’явилася дорога — тепер не з променів,
а зі спогадів, що світилися, як кришталі.
Вони йшли по них, і кожен крок відкривав нову частину істини.

— Ми майже біля центру, — сказав Каель. — Там, де народжується все.
— І де закінчується час, — відповіла вона.

Вони дійшли до місця, де світло сходилося у єдину крапку.
Крапка билася, мов серце.
Каель узяв її в долоню, і світ навколо почав танути.

 — Це воно, — прошепотів він. — Ключ до нескінченності.
— І що тепер?
— Тепер… ми вирішуємо, чи дати йому ім’я.

---

Світло навколо стало білим, майже прозорим.
І в цьому сяйві Алія побачила себе і Каеля — не як двох істот,
а як дві частини одного Всесвіту,
що б’ється у ритмі одного серця.