Розділ 17. Ключ до нескінченності

Світло, яке вибухнуло з серця Керіс, розлилося у всі напрямки.
Зорі знову співали — кожна нотою, схожою на подих.
Алія стояла посеред цього сяйва, відчуваючи, що межа між нею й космосом зникла.
Тепер вона бачила все — народження галактик, зникнення світів, спалахи життя,
що трималися за мить вічності.

Каель стояв поруч, і його очі світилися тим самим світлом, що й зорі.
Між ними не було відстані — навіть думки перепліталися,
наче нитки одного полотна.

— Ми бачили минуле, — прошепотіла Алія. — Але що буде далі?
— Те, що ми створимо самі.

---

Перед ними розчинився простір, і з нього з’явилася дорога —
не з каменю, не з металу, а з чистого світла.
Вона тягнулася в нескінченність, гублячись у темряві між зір.

> — Це Шлях Рівноваги, — мовив Каель. — Його проходять лише ті,
хто здатен побачити не лише світло, а й сенс тіні.

Вони зробили перший крок — і простір відгукнувся.
Світ навколо них змінився: перед очима промайнули їхні минулі життя,
усі миті радості, болю, втрат і зустрічей.

Алія побачила себе маленькою дівчинкою, що дивиться на зорі,
і чує мамин голос:

— Кожна зірка — це серце, яке не перестало світити.

---

Потім — Каель, молодий вчений, який шукає формулу гармонії.
Він стоїть перед лабораторією, тримаючи уламок зіркового скла,
і шепоче:

— Якщо знайти баланс між світлом і темрявою — ми зможемо відродити Всесвіт.

Їхні долі були переплетені задовго до зустрічі.
І тепер вони зрозуміли: не випадково саме вони стали обраними.

---

Коли дорога вела їх далі, простір почав спотворюватися.
Час рухався не вперед, а колом.
Вони бачили себе у тисячах світів — у кожному трохи інших,
але завжди разом.

 — Це ми?
— У кожній реальності, де любов не згасла, ми живі.

Алія торкнулася його руки, і відчуття розчинилося в теплі.
Її тіло наче ставало енергією, її серце — частиною нескінченного пульсу.

---

Попереду здіймалася арка — кристалічна, як застигле світло.
На ній світилися символи, що рухалися, мов живі.

 — Це Ключ, — сказав Каель. — Він відкриє шлях до ядра Всесвіту.
— І що ми там знайдемо?
— Відповідь. А може… і кінець.

Алія зробила крок уперед.
Світ навколо стих.
Коли її пальці торкнулися арки, символи загорілися яскраво-білим світлом.

І тоді вона почула шепіт — знайомий, ніжний,
той самий голос, що колись кликав її з дитячих снів:

“Аліє… ти вже близько. Пам’ятай: навіть у кінці — початок.”

---

Арка розчинилася, і перед ними відкрився новий простір.
Там не було неба. Не було землі.
Лише океан світла, який пульсував, як живе серце.

Каель усміхнувся:

— Це — нескінченність.
— А ми — її ключ.

Вони ступили вперед,
і море світла прийняло їх обох, зливаючи їхні душі в одну.