Розділ 14. Місто Дзеркал

Пустеля Ельтарісу тягнулася безкінечністю.
Ніч перетікала в ранок без звичного світла — лише тьмяні хвилі сяйва віддаленої зорі Керіс ковзали по піску.
Повітря було наповнене шепотом — ніби самі піщинки пам’ятали старі молитви.

Алія й Каель ішли вже кілька годин, поки обрій не засвітився відблисками.
Перед ними, серед дюн, виросли руїни міста —
скло, дзеркала, уламки кришталевих башт.

— Це воно, — прошепотіла вона. — Місто Дзеркал.
— Колись тут об’єднали магію й науку, — додав Каель. — Але їхня гармонія не витримала правди.

Коли вони ступили на блискучу поверхню, повітря затремтіло, немов дихало.
Дзеркала не відбивали їхніх облич.
Натомість — інших.

---

Перед Алією постала жінка — така ж, як вона, але з очима, повними чорного сяйва.
Вона стояла впевнено, майже холодно, в чорному плащі, який поглинав світло.

— Хто ти? — спитала Алія.
— Ти. Та, якою ти могла стати, якби вибрала темряву.

Каель бачив те саме.
Його відображення — старше, із шрамом на щоках, з очима, в яких горіла втома тисячі війн.

 — Я врятував світ, — сказав двійник. — Але втратив її.
— Я не хочу вибирати між Всесвітом і нею, — відповів Каель.
— Тоді приготуйтеся заплатити ціну.

---

Дзеркала почали дзвеніти, як кришталь у бурі.
Світло й тінь переплелися, простір роздвоївся.
І раптом — вони опинилися в іншій реальності.

Місто стало живим. Башти сяяли, у небі літали кристальні істоти, а вулиці були наповнені людьми.
Це була Ельтаріс до падіння.

— Це минуле, — прошепотіла Алія. — Але чому ми його бачимо?
— Може, тому, що воно ще не відпустило нас, — відповів Каель.

---

У центрі міста стояв круглий зал із величезним кристалом — Джерельним Каменем.
Він світився пульсом, як серце.
А навколо — проєкції людей, учених і магів, що сперечалися.

— Світло не може існувати без тіні! — вигукнув один.
— Але тінь не має права торкатися душ! — відповів інший.

Алія зупинилася перед Каменем і поклала руки на його поверхню.
Світ навколо одразу затих.

— Він пам’ятає, — сказала вона. — Пам’ятає нас.

Каель зробив крок уперед і торкнувся її плеча.
Його дотик завершив коло — і Камінь засвітився двома кольорами: білим і чорним.

---

Світло розділилося, але не боролося.
Воно текло крізь них обох, як одна ріка у двох руслах.
І в ту мить Алія зрозуміла: не треба відкидати темряву — її треба прийняти, щоб знайти рівновагу.

 — Ми не протилежності, Каелю. Ми — частини цілого.
— І тільки разом ми можемо втримати світ.

Коли Камінь засяяв повною силою, Місто Дзеркал ожило остаточно —
дзеркала показували тепер не минуле, а майбутнє.

У ньому — вони обіймалися на тлі зір, а за їхніми спинами сяяла зоря Керіс,
яка більше ніколи не згасне.