Розділ 12. Голоси пробуджених

Світло Керіс розтеклося галактикою, як тепла хвиля.
У безмежжі космосу планети, які вважалися мертвими, засвітилися знову.
Алія стояла біля ілюмінатора, дивлячись, як пульсують нові зорі.

— Вони чують її, — сказала вона тихо.
— Хто? — запитав Каель.
— Ті, що спали століттями. Хранителі, що колись стерегли рівновагу світла.

Каель наблизився, роздивляючись у прилади:
енергетичні сигнали множилися, з’являлися нові координати.
Але одне з них пульсувало особливо яскраво —
далекий світ під назвою Ельтаріс.

— Це звідти йде відгук, — сказав він. — Але там нічого не мало лишитися.
— Помиляєшся. Там є ті, хто пам’ятає нас.

---

Їхній шатл наближався до Ельтарісу.
Світло планети було сріблястим, як дзеркало.
Коли вони спустилися нижче, атмосфера заграла відблисками, і з піску здійнялися тіні —
людські, але з очима, в яких відбивалися зорі.

— Хто ви? — спитав Каель.
— Ті, кого залишили, — відповіла одна з постатей. —
Світло зникло, і ми спали, поки не відчули її дотик.

Вони вклонилися Алії.
Її руки світилися м’яким сяйвом —
Керіс залишила на ній свій знак.

— Ми не боги, — сказала вона. — Ми лише ті, хто шукає рівновагу.
— Але саме шукаючи, ви пробудили нас. І тепер старі дороги відкриваються.

---

Коли ніч опустилася на Ельтаріс, Алія й Каель сиділи біля вогню з чистого світла.
Навколо співали вітри — мелодію зорі.
Каель мовчав довго, а потім тихо сказав:

 — Мені здається, ми не випадково тут.
— Ми ніде не випадково, — усміхнулася вона. — Просто деякі місця чекають нас довше.

Її пальці торкнулися його руки —
і в ту ж мить світ навколо знову задрижав.

Небо розірвалося промінням —
із космосу наближалося щось велике, мов тінь нової зорі.

— Що це? — прошепотів він.
— Не знаю… але це світло — не моє.