Розділ 11. Відлуння часу

Коли світло Керіс розгорілося на повну силу, все навколо ніби затремтіло.
Пил, що кружляв у порожнечі, почав обертатися навколо них спіральними потоками.
Шатл, який залишився позаду, застиг — а прилади показували неможливе:
час зупинився.

— Каелю, ти це бачиш?
— Так… але це не просто оптична ілюзія. Простір… стискається.

Світло торкнулося їхніх тіл — і раптом усе розчинилося.
Ні вакууму, ні корабля — лише нескінченність сяйва.
А потім — спогади.

---

Алія стояла серед високої трави.
Над нею — два сонця, рожеве і золоте.
Далеко, на пагорбі, стояв хлопець із темними очима — саме такий, яким вона пам’ятала Каеля.
Але він був молодший. Зовсім юний.
І в його руках світилася прозора сфера — маленька, пульсуюча, як серце.

— Це твоє? — спитала вона.
— Наше, — відповів він. — Ти тоді врятувала мене… пам’ятаєш?

І вона — пригадала.

---

Їхні світи колись перетиналися.
Давним-давно, до катастрофи, до розколу між магією і наукою.
Вона була з роду Хранителів Світла — тих, хто міг пробуджувати енергію зір.
Він — учень Академії часу, який шукав спосіб уповільнити смерть світил.

Їхній перший дотик створив імпульс, що тоді мало не зруйнував Керіс.
Щоб урятувати світ, вони… стали чужими.
Її пам'ять стерли, а його — вигнали в інший вимір.

---

А тепер зоря розбудила їхню істину.

Алія зробила крок до нього, і простір навколо почав танути.
Він усміхнувся — сумно, але ніжно.

 — Ти завжди була моїм світлом. Навіть коли я не пам’ятав твого імені.
— І ти — моєю зорею, що не згасла.

Вони торкнулися долонями — і світ розірвався хвилею сяйва.
Керіс відгукнулася їхньому зв’язку:
пульс її став рівним, стабільним, наче сама зоря нарешті заспокоїлась.

---

Коли все стихло, вони знову стояли у шатлі.
Прилади повернулися до норми.
Але між ними вже не було тієї невидимої стіни.

— Що тепер? — спитав Каель.
— Тепер ми не просто шукаємо світло, — відповіла вона. — Ми ним стали.