Розділ 1. Зустріч на “Ауреліумі”

   Корабель «Ауреліум» зависав над безоднею Ефіру, ніби кришталева істота, що ловить проміння між зорями. Його корпус світився теплим сріблом, а в ілюмінаторах мерехтіли відбитки сузір’їв, яких уже не було на жодній карті.

Алія стояла біля оглядового скла, стискаючи у долоні старий амулет — уламок ефірного кристала, що світився м’яким, живим світлом. Вона вчилася не боятися простору, але все одно кожен старт стискав їй серце, наче воно розчинялося в глибині зоряного океану.

— Красива тиша, — промовила вона сама до себе. — Навіть коли все шумить.

— Це не тиша, — озвався голос позаду. — Це вібрація плазмових двигунів. Просто ваші вуха не ловлять такі частоти.

Вона озирнулася. Перед нею стояв юнак у темній уніформі інженера — високий, з холодними очима кольору розбитого скла. На плечі — знак Орионської школи техномагів. Його звали Каель Веорн.

— Вібрація чи тиша… — посміхнулась Алія. — Усе залежить від того, як слухати.
— Ви поетеса? — з іронією підняв брову Каель.
— Ні. Просто чую речі, яких інші не помічають.

Їхні погляди зустрілися, і світ, здавалось, на мить зупинився.
Десь у нутрі корабля заспівали системи, миготіли стрічки даних, але Ефір навколо них раптом стих.
Вона відчула, як його присутність розколює її спокій — холодна логіка проти її дивного, надто живого відчуття світу.

 — Ви нова пілотка? — спитав Каель, аби розірвати тишу.
— Так. Алія Касіель.
— Каель Веорн. Головний інженер. Тримайтеся подалі від ядра. Воно не любить тих, хто… мріє.

Він розвернувся й пішов коридором, залишаючи за собою тремтіння повітря — запах металу й озону.
Алія дивилася йому вслід і відчувала, як кристал у її долоні засвітився яскравіше, ніж будь-коли.

Вона ще не знала, що саме він — Каель, людина без віри у диво — стане тим, через кого її дар прокинеться на повну силу.
І що колись їхні серця битимуться в унісон з музикою самого Всесвіту.