«світло серед темряви».
Глава 22
Тієї ночі нас розбудив різкий гуркіт. Земля здригнулася, зі стелі посипалася штукатурка. Військові миттєво зреагували — спокійно, чітко, без паніки. Вони наказали всім залишатися на місцях, допомогли спустити вниз тих, хто не встиг, прикриваючи собою вхід. У темряві було чути лише рацію і впевнені голоси — і саме вони тримали нас від страху.
Один із солдатів стояв біля дверей усю ніч. Він не сідав, не відходив, ніби був живим щитом між нами і війною. Коли хтось із дітей тремтів, він тихо казав: «Я тут. Все буде добре». І ми вірили — бо ці слова були сказані людиною, яка щойно дивилася страху в очі.
Під ранок обстріли стихли. Військові вийшли першими — перевірити, чи безпечно. Коли вони повернулися, втомлені й закіптюжені, ми зустріли їх мовчанням, у якому було більше вдячності, ніж у тисячі слів. Старша сестра обійняла одного з них, і він на мить опустив голову — ніби дозволив собі побути просто людиною, а не солдатом.
Ми зрозуміли: війна — це не лише вибухи й руїни. Це ще й люди, які щодня роблять вибір — захищати, рятувати, стояти до кінця. І саме завдяки їм у нас залишалася надія дожити до ранку, до тиші, до дня, коли війна стане лише спогадом.
#1016 в Сучасна проза
Відредаговано: 30.01.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
