22 лютого 2022 року наше життя змінилося назавжди. Місто прокинулося від страшного ревіння сирен. Серце калатало так, що здавалося, воно ось-ось вискочить з грудей. Ми бігли вниз у підвал, беручи лише найнеобхідніше. Я тримала свого пса міцно на руках — він тремтів від страху, але я його не залишила. Старша сестра допомагала мамі нести ковдри та воду іншим.
У підвалі пахло вогкістю і холодом. Тут уже були інші сім’ї. Діти плакали, притискаючись до батьків, дорослі намагалися заспокоїти один одного. Я гладила свого пса, намагаючись дати йому відчуття безпеки, а старша сестра організовувала все навколо, щоб кожен відчував хоч трохи порядку та турботи.
Кожен вибух зовні робив тишу всередині ще важчою. Та попри страх, ми трималися разом. І хоч світ навколо став темним і небезпечним, у нашому підвалі було маленьке світло — світло надії, турботи та любові.
Відредаговано: 30.01.2026