Глава 39

Мені хотілося тиші і спокою, тому наступні два дні я прогулювалася пустинними вулицями. Думала про все і  ні про що конкретне. Про батьків, Марка , сестру, навчання, та й про життя взагалі. Мені завжди здавалося, що до гибелі Соні ми були щасливою і люблячою родиною. Але зараз аналізуючи все це розумію, що на жаль... Мати часто могла поїхати кудись на місяць і дзвонити максимум раз на тиждень, ніколи не хвилювалася куди ми йдемо і о котрій повернемося, наші прохання виконувалися ледь не з десятого прохання. І це все не прояви вільного простору - все це типова байдужість. Та й стосунки між батьками не можу назвати теплими чи люблячами. Вони часто сварилися, а потім тато обіймав нас і сміючись називав , італійською родиною, поки мама поспішно збиралася і йшла кудись. Так і жили. Тільки цікаво , чому саме зараз я згадала все це? Чи раніше просто не помічала? "Або не хотіла помічати" - шепнув внутрішній голос, з яким я однозначно погодилася. Так було легше.

Гуляючи, наткнулася на милу кав'ярню. Захотілося чогось смачного, і я не довго думаючи , зайшла туди. Невелика, в стилі лофт, з великою кількістю диванів і подушок, маленькими металевими столиками і панорамними вікнами. За стійкою стояла мила офіціантка, мого віку. Трішки повненька, з світлими кудрями і сяючими блакитними очима. 

- Доброго дня. - вона щиро посміхнулася мені. - Що будете замовляти?

- Доброго дня,- я оглянулася. Тут було дуже затишно. На душі стало тепліше і легше. - А в вас є какао?

- Звичайно.- дівчина кивнула.

- Давайте,- не пила його з самого дитинство. 

За декілька хвилин переді  мною поставили високу склянку з взбитими вершками, маршмелоу і мигдалевою стружкою. Заплативши, попрямувала до столика. Поки пила , подумала про Марка. Цікаво, що він там? Розважається? Дістала телефон , ввійшла в Інстаграм  на сторінку своєї одногрупниці. Саме в її підписках варто шукати таких красенів. Марк Арісов. Акаунт відкритий і мені одразу висвітлюються різні фото з клубів. Блондинки, брюнетки, руді. Він серед них зі своїми друзями - посміхається. Я швидко вимкнула мобілку. "Він тобі нічого не обіцяв, дурепа. Нічого. Абсолютно. Нафантузавала невідомо що. Сама винна. " Але сльози зрадницьки текли по щоках. Це все розумів мозок, а серце, яке залишилося  розбито валятися десь в тому парку билося в істериці і питало "Як так?". 

- Ей, - тихенько покликали мене і легенько торкнулися мого плеча.- Щось сталося? - я підняла очі і зустрілася поглядом з баристою. Здавалося, що вона справді переживає. 

- Та так,- я хмикнула і невесело похитала головою.- Придумала собі кохання, яке одразу ж розбилося. 

- Це ми дівчата любимо.- вона сіла поряд і відкинулася на спинку дивана.- Я Міра.

- Аня,- кивнула. Дівчина викликала почуття довіри. 

- Розкажеш? - і оглянулася , роздивляючись заклад. Більше клієнтів не було і всюди була чистота, тому вона перевела погляд на мене і в очікуванні підняла брови. І знаєте що? Я розказала. Мені треба було виговоритися, саме зараз, коли в голові повна каша. Вивалила на Міру півтонни інформації - про все. 

Деякий час сиділи мовчки. 

- Тааак,- протягнула бариста. -Повна дупа.- кивнула сама своїм думкам.- Але з одним можу допомогти.- я запитально глянула на неї.- Нам треба бариста, а тобі робота. Зарплата хороша, працюємо з 8 до 21, через день. Підеш? - я була в ступорі. Тобто заспокоювань на тему "Все буде добре" не буде? Не такої підтримки я очікувал, але й на краще. Не люблю жалість, у всіх її проявах. 

-  Піду,- кивнула. Ми обговорили якісь робочі питання, потрібні документи і на прощання Міра сказала :

- Приходь післязастра з усіма документами на восьму, познайомлю тебе з хазяїном. 

- Домовилися,- посміхнулася , обійняла дівчину і вийшла.

На вулиці пішов перший сніг. Я підставила під нього обличчя і простояла так деякий час. Здається, життя налагоджується.