Глава 35

Анна

Мені здається, якби в людей могли вирости крила, то в мене б на спині зараз було мінімум пар п'ять. Я літала по квартирі, танцюючи під гучну музику і паралельно прибираючи квартиру. Якось соромно, що Марк бачив весь цей срач. Задзвонив телефон. Я усміхнулася - "Промовка про вовка".

- Так, Марк,- весело віповіла я. Мені так гріло душу, що це він почав розмову про наші стосунки. Що він настояв на тому, що ми тепер пара. Аааа, не можу повірити. Дурнувата посмішка осяяла моє обличчя. Аня, вгамуйся.  

- Нам треба зустрітися і поговорити,- холодно відповіли мені. Якийсь тугий комок з'явився в районі живота. Погане передчуття - ось як це називається.

- Щось сталося?- питаю обережно. 

- За годину в ботанічному саду. Ти встигнеш?- проігнорувавши моє питання продовжив хлопець.

- Так, встигну,- не дочекавшись, поки я закінчу Марк скинув дзвінок. Прекрасно. Просто неперевершено. І як я провинилася перед "Його Величністю" , що зі мною розмовляють в такому тоні? Я розізлилася, але на додачу з'явився якийсь гіркий присмак. Не так розмовляють з дівчиною, з ліжка якої виліз декілька годин тому і наполягав на виясненні стосунків. Та й здається , що з моєї квартири він виходив в дуже гарному настрої. Що тоді сталося за цей час?

Я почала збиратися і вже за двадцять хвилин виходила з дому. Я зайшла в парк і недалоко від входу побачила Марка. Посміхнулася. Він стояв такий гарний, високий , широкоплечий, в темних джинсах і теплій шіряній куртці. Але підійшовши ближче, зрозуміла, що переді мною стоїть не той хлопець, якого я знаю. Не той, що грав з Руді, що нахвалював мій сіданок, що цілував мене на прощання. Не той, хто розповідав про своє життя на пікніку і водив мене в шоколадну майстерню. Напоровшись на крижаний погляд, моя посмішка миттєво "зійшла" з обличчя. Я ні чорта не розумію. 

- Марк? Що сталося? - питаю здивовано, а на мене доволі зверхньо дивиться вже, як я розумію, не мій хлопець.

- Ти не запізнилася.- Марк хмикає.

- Ти покликав мене для того, щоб перевірити мою пунктуальність?- я починаю грати по його правилам. Нуль емоцій на обличчя і холодний тон. Я всідаюся на лаву, закидаю ногу на ногу і очікуюче дивлюся на нього. Напевно, тільки одному Богу, відомо, чого мені коштувала ця стриманість. Серце, як дурне калатало, розуміючи , що не почує нічого хорошого. З таким видом не зізнаються в коханні, з ним прекрасно кидають.

- Я покликав тебе для того, щоб сказати, що все скінчено.- він подивмвся кудись вдаль, а потім на мене. Мені здалося, що його навіть забавляла вся ця ситуація. Руки в кишенях, куртка трохи розстібнута. Він виглядав таким розслабленим. І як я не готувала себе до його слів, я не була готова їх почути. Вони, наче кинжалами різанули по серцю, яке вже давно, безсовістно билося в його долонях. Яке довірилося, забулося, лишилося страху. Я так боялася знову відчути цей давно відомий смак втрати. Я підпустила до себе, повернулася до нього спиною, в яку холоднокровно встромили ножа. Напевно, це доля. Я хмикнула про себе.

- А хіба, щось було, Марк?- я байдуже припідняла брови. Грати, я навчилася  давно. Брехати, лицемірити, вдягати маски. Чому б зараз знову не почати виставу. А проблема в тому, що за час нашого знайомства Марк навчив мене бути щирою і справжньою. Навчив мене бути собою. Він справді став моїм світлом, дав різнокольорову палітру і показав , що життя можна ділити не тільки на чорне і біле. Тому зараз стримувати емоції вдавалося неймовірно складно. Хотілося кинутися йому на шию, притулитися до міцних грудей і вдихати  фантастичний запах його парфюмів. Але я сиділа на місці, з рівною спиною, демонструючи свій гордий вигляд.- Ти допоміг мені з псом, ми подружилися, переспали. От і все. Дивно, що ти  так категорчно був налаштований на те, щоб вияснити ким ми є один для одного. Але грати треба до кінця, так? - я гірко всміхнулася і піднялася. Подивилася на нього і гордовито вскинула підборіддя.

- А ти розумна дівчинка, Аня.- він всміхнувся.

- Ти в цьому сумнівався?- вскинула брои і примружила очі.

- Ні істерик, ні скандалів. Розумниця,- пропустив повз вуха мої попередні слова.- Сподіваюся, вени різати  не будеш?- вжалив по найболішому хлопець. Дихання збилося. Я не змогла дограти цю війну. Програла. 

- Не буду. Навіть не сподівайся,- розвернулася і пішла. Сльози почали текти з очей. Ань, тримайся. Не при людях. Не при Марку. Дійшла до дому, відчинила двері квартири і зрозуміла, що не зможу знаходитися тут. Дуже багато спогадів. І ці спогади були пов'язані не з Сонею, а з Марком. Сьогодні я плакала через нього. Через те, що втратила його.

- Руді, гуляти.- покликала я пса. Ми вийшли і попрямували на пристань. Я сіла на теплу ковдру, яку прихватила з дому. Я знала , що піду сюди. Руді ж не бігав , як завжди, а лежав поряд. Облизував мою солону долонь, якою я витирала щоки. Я згадувала і плакала. Згадувала той невеликий проміжок часу, що ми провели разом. Неможливо за півтора місяць покохати людина настільки, щоб було боляче дихати. Неможливо. Але, як виявилося я помилилася.