Глава 22

Анна

 Я не знаю, що мені робити . Стою перед шафою вже 15 хвилин і не знаю йти мені на цей клятий семінар чи ні. Першу пару я благополучно проспала, а тепер розриваюся між бажанням зробити назло всім і припхатися і не нариватися. І знаєте, сьогодні друге бажання перемагає. Я беру печиво з кухні, влягаюся на диван, підкликаю до себе Руді і вмикаю "Паперовий дім". Буду насоджуватися смаколиками (літо не скоро) і іспанськими акторами. Таким образом я випала з життя до вечора, дивлюся на годинник - шоста, піднімаю свою ліниву дупку з ліжка і йду збиратися на прогулянку з Руді.

- Гуляти ходім, - кажу сонному псу. Він розвертається до мене і підсовує живота, щоб я його почухала. От недарма кажуть, що собаки схожі на своїх хазяїв,- піднімайся, лінива дупка.

Ми виходимо надвір, але я не встигаю пристібнути повідок до ошийника, як мимо нас пробігає кіт і Руді зривається за ним. 

- Руді, стій, до мене. Фу!- дорога , несуться машини, а Руді не звертає увагу ні на що і ні на кого летить за тим клятим котом. Один автомобіль починає тормозити, але все ж таки задіває бампером мого пса. Водій, зрозумівши, що собака відлетіла на тротуар, вирішив не зупинятися і несеться далі. Я кидаюся до мого малого. 

- Руді, сонечко, маленький мій,-я падаю на коліна перед ним. Він в крові, з моїх очей бризкають сльози. ,- потерпи, зараз в лікарню поїдемо.- починаю шукати телефон, щоб викликати таксі. 

Поряд з нами гальмує чорна автівка і з неї хтось виходить.

- Аню, що сталося?- чую знайомий голос, розвертаюся і бачу Марка. Хочу послати його подалі і одночасно попросити про допомогу, але виходить тільки схлипнути і розридатися ще голосніше. " Збирися, істеричка! Сльозами горю не поможеш" кажу сама собі. Хлопець підбігає до нас і опускається поряд зі мною. Потім він хапає Руді на руки і строго каже до мене: 

- Сідай в машину. Швидко!,- він кладе пса на заднє сидіннє і впихує мене в авто. Мені хочеться возмущатися, але  я плачу. Якщо Руді помре я не витримаю. Чому я завжди залишаюся одна? Після гибелі Соні, я залишилася сама. Кожен з нашої родини, вирішив, що справлятися з втратою легше самому. Можливо, егоістично, але я б хотіла, щоб ми всі були разом, підтримували один одного. А в результаті... Я одна.  Я глажу Руді по голові, нахиляюся і шепчу :

- Маленький мій , терпи, все буде добре. Ми встигнемо.- кажу і не вірю. Не вірю, тому що колись ці ж самі слова я казала мамі , коли ми сиділи під дверима операційної.

В цей час Марк паркується біля ветлікарні , відкриває задні двері , підхватує Руді і несе його до дверей клініки. Я біжу за ним, чую його голос:

- Оксано, собаку машина підбила. Треба допомога. Терміново.

- Олександр Петрович зараз вільний. Несіть он туди. Другі двері. Лікар вже йде,- вона дзвонить по телефону і викликає медика. Через хвилину з тої палати виходить Марк, вже без Руді, його біла футболка вся в крові. В той самий час в коридорі з'являється лікар, ледь помітно киває хлопцю і йде до мого пса, паралельно кажучи :

-Готуйте операційну.

Ми стоїм під дверима операційної, не сказавши ні слова один одному за весь цей час. По моїм щокам тихо котяться сльози. 

- Заспокойся,- раптом чую збоку,- все буде добре. Він виживе. Це гарна лікарня , тут працюють професіонали. Та й в нього організм молодий і сильний. Руді викарапкається. Не хвилюйся. 

- Дякую, - відповідаю хрипло. Від переживань і сльоз голос осип взагалі.

Пройшла година, я не знаходжу собі місця. Раптом двері операційної відчиняються, в цей момент мої ноги підкошуються. Марк підхоплює мене і притискає до собе, тримаючи за талію. Від його тіла йде тепло  і мені стає спокійніше. Лікар повертається до нас, знімає маску і каже : 

- Не хвилюйтеся. З ним все впорядку,- я посміхаюся і по моєму обличчю знову котяться сльози.

Ну, як вам історія? Чекаю на ваші коментарі, цікаво почитати вашу думку. Ваша Ліна)))Лю