Глава 14

Додому я повернулася пізно. Втомлена і пуста. Руді чекав біля самих дверей, просився на вулицю. Я швидко його вигуляла і нагодувала.  Напевно, теба поїсти самій, та апетиту немає зовсім. Я почуваюся зламаною. Поглянула на своє відображення в дзеркалі  і не повірила. Абсолютно безжизнені очі. Вони стали такими два роки тому. Але весь цей час я намагалася приховати їх за брехливими посмішками і  нещирими жартами. Досить. Чомусь саме в цей момент погляд впав на ніж . Я взяла його в руки, лезо блиснуло і похолодило долоню. Я притулила його до зап'ястя. Так буде краще. Легше, стовідсотково. Та я боягузка. Сонька завжди так казала і сміялася. Я боялася висоти, тому ніколи не ходила на атракціони, коли ми були на відпочинку в Карпатах три роки тому, сестра стрибнула з роуп-джампінгу, а я відмовилася. Пауки, змії, криси, темрява - все це наводило на мене страх два роки тому. Після її гибелі я перестала звертати на це увагу. Напевно, я померла ще 14 серпня , в той день , коли не стало її. Тіло продовжувало ходити, їсти, плакати, а душа загинуло тоді, коли її труну опустили в землю. Все! Досить ! Я різко заплющила очі і різанула ножем по венам. Біль. Нестерпний. Його я також боялася в тому житті. Раптом Руді гавкнув. Я розплющила , затуманені сльозами , очі і подивилася на нього. Напевно, це гра моєї уяви, але очі пса були вологими. Він кинувсся до мене, і почав, скиглячи, тертися об мої ноги. В цей момент я побачила маму, вираз її обличчя, коли з операційної вийшов лікар і сказав, що йому шкода. Було занад-то пізно. Вона не витримає. Якщо її друга дочка покине цей світ, вона помре сама . Від горя. 

Ідіотка. Боже , яка я егоістка. Що буде  з батьками? А з Руді? Може мені й стане легше, та їм... Я кинула ніж на стіл, схопила рушник і затулила ним рану. Крові витекло багатенько. Я впала на коліна , притулилася до Руді і заридала. Краще я буду існувати, ніж завдам своїм єдиним близьким людям ще більшого болю.