Глава 6

Анна

Після голосного грюку зачиняющихся дверей, я буквально падаю на стілець і починаю плакати. Через цього хам я ще якось стримував мої сльози, не хотіла показатися слабкою (ага, саме тому перші хвилини знайомства ревіла білугою) , тому трималася. В голові проносяться події двохрічної давнини - голосний дзвінок телефону, білі пропитані хлоркою стіни лікарні, бліде обличчя матері. Сестрі було 15, коли вона потрапила в аварію на мотоциклі. Її не стало і моє життя перевернулося, точніше ні - рухнуло. Ми були подругами, справжніми. Ніякої конкуренції в навчанні, боротьби за батьківську любов. Тато пішов від нас через місяць після її загибелі. Він в усьому винив себе, тому  що саме він привив їй любов до мотоциклів. Якби там не було, але ми з мамою ніколи не дозволяли собі навіть думати про таке. Тато всю юність проносився на байку, тому в наших з нею жилах можно сказати тече кров в перемішку зі швидкістю і адреналіном. Я теж, любила спостерігати за цими залізними конями, але не марила ними як Соня. Іноді ми жартували, що вона мала народитися татуюваним байкером. Тоді було смішно...

Проплакала я до світанку. Руді , не розуміючи, що відбувається з хазяйкою, постійно був поряд і облизував моє солоне від сліз обличчя. Коли він поряд ставало легше. Соня завжди хотіла кокер-спаніеля, але батьки були проти. Через рік, коли розпухші від сліз очі почали нормально бачити я не роздумуючи купила цього пса. 

Під ранок я вигуляла його і нагудувала, а потім завалилася спати. Голова розколювалася страшенно , а йти до універу останнє, що я хочу робити.

2 місяці потому

Я спізнювалася. Страшенно спізнювалася. Мало того, що проспала так ще й без кави лишилася. Це поганий знак, я б навіть сказала жахливий. Вже підбігаючи до універу, я побачила ,що у кав'ярні неподалеку немає черги. Дивлюся на годинник, все рівно запізнилася, 5 хвилин нічого не вирішить, а капучіно підійме мені настрій. Тим паче пара зараз ну взагалі не важлива ( це я себе так заспокоюю) . 

Перед аудиторією спокійно видихаю. 20 хвилин. Теж мені запізнення. Стукаю у двері і обережно відчиняю. Заглядаю в кабінет і... Стоп. А де Іван Арнольдович, який викладає в нас основи і методи програмування? Трясця вашій матері. Я зустрічаюся поглядом з тим самим байкером. Якого він стоїть за кафедрою, а декан факультету вбивчим поглядом дивиться на мене?