Розділ 9. Серце лабіринту

День був спекотний, але повітря трималося важким і густим. Я йшла вузькою стежкою, що вела до скелі, яку показало дзеркало. Кожен крок лунав відлунням у моїй душі, і я відчувала, що це не просто шлях — це випробування, яке змушує зіткнутися з самим собою.

Переді мною з’явився вхід у печеру, і серце стислося. Камінь навколо був чорним, ніби проклятим, а від тріщин пробивалося червоне світло. Я відчула, як повітря стиснулося, і в ньому закрутився холод, що проникав крізь шкіру.

— Арден… — прошепотіла я, хоча знала, що він не тут. Його світло було зі мною, але він фізично залишився за розломом.

Я зробила крок уперед. Кожен рух був наповнений напругою — кам’яні стіни шепотіли мені про страхи і провини, які я намагалася забути. І тоді я почула його — глухий, глибокий голос:

> “Тільки через темряву можна знайти світло, яке веде до серця.”

Я відчувала присутність істоти. Вона не мала тіла, але її очі світилися яскравіше за будь-яке сонце, а голос був одночасно ніжним і небезпечним. Переді мною стояла постать, що колихалася, наче дим у вітрі, і кожна її хвиля випромінювала силу, здатну зруйнувати або врятувати.

— Хто ти? — спитала я.

— Я — серце лабіринту, — відповіла вона. — Той, хто охороняє ключ до того, кого ти шукаєш. Але ключ не дається просто так.

Я відчула холодний подих на шиї, і волосся стало дибки.

— Що треба зробити? — запитала я.

— Пройти випробування світлом і тінню. Визнати себе повністю.

Переді мною почали проявлятися сцени: мої страхи, моя біль за Ардена, моменти слабкості і сумнівів. Вони кружляли навколо, немов живі істоти, що спостерігають за кожним моїм рухом. Серце стиснулося. Я хотіла відвернутися, але щось глибоко всередині шепотіло:

> “Прийми це. Тільки так ти зможеш знайти його.”

Я закрила очі і глибоко вдихнула. Доторкнулася до свого серця, відчула його ритм — і уявила, що зливає його з тими спогадами, страхами і болем. Кожен удар був як промінь світла, який проникає крізь темряву.

І тоді сталося диво. Постать переді мною розчинилася, залишивши лише світло — м’яке, тепле, що освітлювало вузьку стежку. На її місці лежав ключ — простий, невеликий, але важливий, немов частина самого життя.

Я підняла його і відчула, як в моєму серці прокидається сила, яку раніше я не знала. Це була не лише сила знайти Ардена — це була сила зцілити себе, прийняти втрату і надію одночасно.

— Я готова, — прошепотіла я.

Світло навколо запульсувало, і стіна печери почала розступатися. Стежка вела далі — назустріч сонцю, що пробивалося крізь хмари, і, я знала, до Ардена, якого я знайду не лише в тіні, але і в повноті світла.

Я зробила крок уперед, і серце лабіринту зникло, залишивши після себе лише тепло. Цей крок був моїм вибором. Моїм випробуванням. І тепер нічого не могло зупинити мене.