Розділ 8. Лабіринт відлуння

Наступного ранку я прокинулась у тиші. Ліс за руїнами розкрився новими фарбами — смарагдові мохи, сріблясті стовбури дерев і туман, що стелився, мов річка світла. Я йшла, і кожен крок лунав відлунням у глибині. Цей ліс більше не здавався мені просто лісом. Він був живим, дихав разом зі мною і пам’ятав усе, що я колись забула.

Відлуння кликало мене вперед. Кожен звук — шарудіння листя, падіння краплі дощу, навіть шепіт власного подиху — складався у мовчазний лабіринт. Я розуміла, що це випробування: кожна тінь могла ввести в оману, кожен звук обманювати. Але я йшла, бо знала — Арден чекає, хоч і не поруч.

Раптом я помітила силуети, що рухались між деревами. Вони не були живими істотами, але мали форму людей. Кожна фігура повторювала мої власні рухи, мої страхи, мої сумніви. Вони шепотіли, і я чула свої думки, переказані чужим голосом.

> “Ти недостатньо сильна… Ти не зможеш пройти далі…”

Я зупинилася, серце калатало. Вперше за довгий час я відчула, як тремтять руки. Але тоді з глибини себе пролунав тихий голос:

> “Світло всередині тебе сильніше за тіні, які ти боїшся побачити.”

Я знову пішла вперед, крок за кроком. Відлуння зникло, коли я зрозуміла, що сама контролюю ритм своїх кроків. Ліс почав змінюватися: дерева відступили, утворивши вузький коридор із світла, що пробивалося крізь крони.

На середині цього коридору я побачила щось незвичне — дзеркало, старе, покрите пилом і мохом. Я підійшла, торкнулася його поверхні — і побачила не лише своє відображення, а й образ Ардена. Він стояв позаду мене, але не поруч. Його обличчя було спокійним, очі сяяли тим самим світлом, що і тоді, на розломі.

— Чому я його бачу? — прошепотіла я.

Відлуння шепотів відповіло:

> “Бо він частина тебе. Твоє світло пов’язане з його тінню.”

Я не могла відірвати погляду. Дзеркало не відображало лише те, що є зараз, воно показувало минуле, майбутнє і варіанти того, що могло статися. Я побачила себе, як я вперше зустріла Ардена, як він покидав храм, як ми стояли разом серед зірок. І в кожному образі його очі дивилися на мене з тією самою ніжністю і тугою.

— Це лабіринт моїх страхів, — тихо промовила я. — І моїх надій.

Відповідь прийшла миттєво, з відлуння навколо:

> “Ти пройшла половину шляху. Друга половина — прийняти себе і те, що не можна змінити.”

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як моє серце стискається від втрати і розкривається від надії. Я зрозуміла, що все, що я пережила, було не лише випробуванням, а підготовкою. Підготовкою до того моменту, коли я знову зустріну Ардена, але вже не як слабка дівчина, а як частина його світу.

І тоді дзеркало почало тремтіти. Його поверхня хвилями розтанула, і переді мною постала стежка, яку я раніше не бачила — вузька, але світла, що вела до високої скелі, де сходилися тіні і промінь сонця.

Я йшла вперед, знаючи: попереду небезпека, відкриття і, можливо, перше справжнє випробування моєї сили. Але тепер я більше не боялася. Бо в серці я відчувала його присутність, навіть якщо він далеко.

Я підняла голову. Сонце пробивалося крізь хмари, і я відчула, що це світло — не просто природне. Це його світло, його сила, що веде мене. Я крок за кроком прямувала вперед, і ліс, лабіринт відлуння, поступово залишався позаду.