Розділ 7. Поцілунок тиші

Я йшла вже другий день уздовж розлому. Сонце то ховалося за сірими хмарами, то пробивалося крізь них золотими променями, і здавалося, що саме небо плаче разом зі мною. З того місця, де Арден ступив у безодню, досі здіймався тонкий стовп світла — він був моїм єдиним орієнтиром, єдиним доказом, що він справді існував.

Я не спала, не їла — просто йшла. Усередині було порожньо, але ця порожнеча звучала, як музика. Мабуть, так відчувають себе зорі, коли втрачають одне з сузір’їв.

Коли сонце почало хилитися до заходу, я знайшла притулок серед старих руїн. Камені були теплими від денного світла, і я присіла, обійнявши коліна. Вітер співав свою стару пісню — ту саму, з якої все почалося.

— Арден… — прошепотіла я, ніби могла його почути. — Ти там, правда?

У відповідь — лише шепіт повітря. І раптом цей шепіт почав набирати форму — слова, що не належали людській мові, але я розуміла їх серцем.

> “Світло не вмирає. Воно просто спить у тобі.”

Я здригнулася. Переді мною, на каменях, з’явилися іскри — дрібні, як сльози зорі. Вони об’єдналися в постать — напівпрозору, світлу. Його контури були знайомими до болю.

— Арден?..

Постать не відповіла, лише ступила ближче. Я відчула, як холод проходить по шкірі, але в серці спалахнуло тепло.

— Це не ти, — прошепотіла я, — ти не можеш бути тут…

Але коли він нахилився й торкнувся моїх пальців, усе навколо стихло. Світ зник, залишилася лише тиша. Така глибока, що я почула власне серце — і ще одне, що билося в унісон.

Я не зрозуміла, коли це сталося — просто відчула його губи. Ледь відчутні, теплі, мов дотик світла до ранку. Це не був поцілунок живої людини — радше пам’яті, тіні, відлуння душі, яка не вмерла. Але від того він став ще справжнішим.

Світло навколо нас пульсувало. Я бачила фрагменти — як ми разом стоїмо серед зірок, як він тримає мене, як я падаю з неба, тягнучи його за собою. Усе, що здавалося сном, було правдою. Ми колись уже зустрічалися — не тут, не в цьому світі. І, можливо, саме тому ми впізнали одне одного з першого погляду.

Я хотіла затримати цей момент, але Арден відступив. Його постать почала розчинятися.

— Ні, — прошепотіла я, простягаючи руки, — не йди знову!

— Я завжди з тобою, — пролунав його голос у мені. — Тиша — це теж моя мова.

Його сяйво згасло, і ніч накрила все навколо. Але я відчула — тепер він десь глибше, ніж будь-коли. У мені.

Я торкнулася грудей — там, де билося серце. І вперше відчула, що кожен його удар — це не просто життя, а його дотик, його подих, його присутність.

Я заплакала. Не від болю, а від розуміння. Кохання не потребує тіла, щоб жити. Воно — як світло, яке не зникає, навіть якщо сонце впало за горизонт.

І коли на сході з’явилася перша зоря, я підвелася. Попереду ще був шлях. І тепер я знала: Арден не залишив мене. Він просто став частиною світла, що веде мене далі.

 “Тиша — це наш поцілунок,

який ніколи не зникне.”