Розділ 6. Сонце над розломом

Після падіння храму ми ще довго мовчали. Арден ішов попереду, а я — за ним, тримаючись за його слід, мов за нитку між світами. Земля під ногами дихала теплом, але в повітрі стояла тиша — така, що навіть вітер боявся торкнутися трави.

Я не питала нічого. У мені змішались страх, гнів і дивне відчуття пробудження. Мої сни більше не здавались вигадкою. Усе, що я бачила, було частиною мене — тієї, про яку Арден мовчав.

Коли ми нарешті вийшли на високий пагорб, перед нами розкинувся краєвид, який важко було осягнути. Далі за долиною починався розлом — глибока прірва, що світилася зсередини червоним і золотим, наче розпечене серце землі билося під самою поверхнею. Над ним зависло сонце — велике, нерухоме, схоже на око, яке дивиться прямо в душу.

— Це місце, — сказав Арден тихо, — межа. Тут закінчується світ людей і починається світ духів.

Вітер шарпнув його плащ, і я вперше побачила, як його тінь на землі рухається не так, як тіло — із запізненням, немов живе окремо.

— Арден… — я зробила крок до нього. — Ти більше не можеш приховувати правду.

Він обернувся. Його очі світилися, як палаючі кристали, а обличчя стало іншим — не зовсім людським.

— Я не людина, Еліаро, — сказав він рівно. — І ніколи не був.

Я стояла мов укопана. Його голос лунав, наче відлуння кількох голосів одразу — глибоких, ніжних, древніх.

— Я хранитель між світами, створений, щоб берегти артефакт, який утримує рівновагу. Але одного дня я порушив клятву. Я залишив свій світ заради… тебе.

Він зробив крок уперед, і світ навколо змінився. Повітря почало вібрувати, сонце над розломом затремтіло, а між нами з’явилися іскри.

— Я прийшов у ваш світ, коли тебе ще не було, — продовжив він. — Я мав стерегти уламок світла, що впав сюди після війни богів. Але цей уламок вибрав тебе. Твоє серце.

— Моє серце?.. — прошепотіла я.

— Так. Коли ти народилася, твоя душа вже несла його. Тому я не мав права наблизитись до тебе. Але я все одно залишився поруч, приховавшись серед людей.

Він зняв каптур. Його волосся сяяло сріблом, а шкіра світилася зсередини, наче тканина світла. Я не могла відвести погляду — переді мною стояла істота, в якій поєднувалися краса і біль, людина і вічність.

— Ти проклятий? — спитала я.

— Так. Проклятий жити між світом і світлом, поки уламок не повернеться туди, звідки прийшов. Але тепер це твоє серце.

Мене охопив холод.

— Якщо я віддам його — я помру?

— Якщо не віддаш — обидва світи загинуть.

Його слова пронизали мене, як лезо. У грудях защеміло. Я не знала, що страшніше — померти чи жити, знаючи, що від тебе залежить усе.

Я відвернулася до розлому. Його сяйво било просто в очі, і в ньому я побачила себе — із крилами, як на фресці. У мені прокинулось щось глибоке, древнє. Вітер почав крутити довкола нас, підіймаючи пил, і на мить мені здалося, що я чую голос — знайомий, лагідний:

> “Не бійся світла, воно завжди болить перед тим, як зцілити.” Я озирнулася — Арден стояв на самому краю прірви. Його обличчя було спокійне, але очі — повні суму.

— Я маю піти далі. За цей розлом. Ти залишайся тут.

— Ні! — я кинулася до нього, хапаючи за руку. — Ти не маєш права залишати мене після всього, що сказав!

— Якраз тому і маю, — відповів він тихо. — Бо якщо я залишуся, ти не зможеш вибрати. А ти мусиш.

Моє серце кричало, але я не могла знайти слів. Арден нахилився, торкнувся моєї щоки — його дотик був теплий, живий, мов промінь ранкового сонця.

— Пам’ятай, Еліаро: світло і темрява — це не вороги. Вони просто шукають одне одного.

І тоді він зробив крок уперед. Прірва поглинула його тіло, але в повітрі залишився шлейф світла, що повільно зник у небі.

Я стояла, поки сонце не згасло над розломом. Сльози котилися по обличчю, а в грудях щось билося — не моє серце, а його світло.

Я зрозуміла: тепер я маю продовжити шлях сама.