Розділ 5. Голос старого храму

Коли ми нарешті вийшли з лісу, я впала на землю, знесилена, але щаслива. Перед нами здіймалися скелі, а між ними — вузький прохід, наче вирізаний у камені самою природою. Арден сказав, що за тим проходом — древній храм, куди не ступала людська нога сотні років.

Ми йшли мовчки. Лише шум вітру нагадував, що час іще тече. Я відчувала, як повітря навколо густішає, ніби нас оточував не просто камінь, а спогади. Вони шепотіли щось мені на вухо, торкалися шкіри легше, ніж туман. І коли ми ступили в тінь проходу, я зрозуміла — тут живе щось більше, ніж історія.

Усередині було темно. Лише м’яке сяйво від руки Ардена розганяло пітьму. Він ішов уперед, і світло рухалося разом із ним. Я не могла відвести очей — навіть тінь від його силуету виглядала іншою, живою.

— Ти… ти знову світишся, — прошепотіла я.

— Це місце пробуджує те, що я намагаюся приховати, — відповів він, не обертаючись. — Храм належав Хранителям.

Я зупинилася. Моє серце калатало, бо саме слово “Хранителі” я вже десь чула. Може, в дитячих легендах, які бабуся колись розповідала біля вогнища: про тих, хто оберігав рівновагу між світами.

Ми увійшли до великої зали. Стіни вкривали фрески — старі, потріскані, але ще живі кольором. На одній я побачила жінку з крилами, що тримала світло в руках. Її обличчя було… моїм.

Я застигла.

— Арден, — крикнула, і він швидко підійшов.

Його погляд ковзнув по стіні, і я помітила, як змінився вираз його очей — у них промайнула туга, біль, і щось схоже на страх.

— Це просто збіг, — прошепотів він.

— Ні. Це я. Ти це знаєш.

Він мовчав. І це мовчання було гіршим за будь-яку правду.

Я торкнулася холодного каменю, і в ту ж мить повітря довкола спалахнуло. Мої пальці запалали сріблястим сяйвом, а храм наповнився гулом, схожим на пісню, що звучала десь у глибині мого серця. Я бачила картини — битви, світло, темряву, падіння з неба.

Мене охопила хвиля болю. Арден схопив мене, втримав, і я впала в його обійми, тремтячи.

— Еліаро, — його голос звучав тихо, майже благально. — Не відкривай це. Ще не час.

— Хто я, Арден? — спитала я, стискаючи його сорочку. — Ти знаєш. Скажи мені.

Він заплющив очі, а його світло згасло.

— Ти — та, кого шукають і тіні, і боги. Та, чия пам’ять була спалена, щоб зберегти рівновагу.

Я завмерла.

— То все це… мої сни, голоси, вітер — це все частина того, ким я була?

— Так. І я мав не дозволити тобі згадати.

Його слова пронизали мене болем.

— Але чому? — запитала я крізь сльози. — Ти боявся за мене?

— Ні. Я боявся за світ.

Я відійшла на крок, відчуваючи, як між нами знову виростає стіна. Храм гудів, немов живий. Фрески на стінах наче оживали, а їхні очі стежили за нами. І тоді я почула голос — не Ардена, не свій, а глибокий і стародавній.

> “Пробудження почалося. Світло шукає себе. Кров Хранителя несе спогад”.

Після цих слів стеля затремтіла. Арден схопив мене за руку.

— Ми маємо йти. Зараз.

Ми вибігли з храму, і в ту ж мить він завалився, мов старий велетень, що нарешті заснув навіки. Хмари згущувалися, а вітер ніс з собою попіл.

Я дивилася на те місце, де щойно стояв храм, і не могла спинити сліз. Я втратила частину себе, але водночас відчула — щось прокинулося. І це вже не можна було зупинити.

Арден стояв поруч, мовчазний, і його рука тремтіла, коли торкалася моєї.

— Ти не мала цього бачити, — прошепотів він.

— Може, ні, — відповіла я. — Але тепер я не можу забути.

І десь усередині мене загорілося нове полум’я — тихе, світле, невідоме. І я знала, що відтепер наш шлях зміниться назавжди.