Розділ 4. Шлях через хащі

Пісок закінчився так раптово, ніби його стерли рукою. Ми ступили на землю, де пахло вологою, мохом і гнилим листям. Повітря стало густішим, наповненим туманом, а вітер — тихішим, але все ще живим. Перед нами здіймався ліс — темний, мовчазний і непорушний, немов чекав нас.

— Це він? — запитала я.

Арден кивнув.

— Ліс відлуння. Тут усе, що ти зробиш, відгукнеться. І не завжди в тій же миті.

Його слова прозвучали дивно, але я не мала вибору — шлях вів уперед. Ми ступили під покров дерев, і світ одразу змінився. Час почав текти інакше. Я відчула, як серце б’ється повільніше, а дихання наче ловить чужий ритм.

Кожен наш крок супроводжував шепіт. Листя шаруділо не від вітру, а від слів — тих, що давно ніхто не вимовляв уголос. Здавалося, ліс говорить.

Арден йшов упевнено, хоч і напружено. Його погляд ковзав між деревами, шукаючи щось. Я ж відчувала, як усередині росте дивне відчуття знайомості, ніби я вже була тут.

— Цей ліс... він пам’ятає мене, — сказала я несвідомо.

Арден зупинився, повільно обернувся до мене.

— Пам’ятає?

— Я відчуваю... кожен подих, кожен звук. Наче я — його частина.

Він наблизився, і в його очах з’явилося те саме сяйво, що я бачила тоді, біля оленяти.

— Еліаро, якщо ти справді чуєш цей ліс, не відповідай йому. Просто слухай. Інакше він може втягнути тебе.

Я кивнула, але було вже пізно. Десь у глибині хащів долинуло шепотіння — моє ім’я. Тихе, лагідне, немов дитячий голос:

“Еліаро... повернись…”

Я обернулася — і все навколо перевернулось. Світ став світлішим, барви зблякли, і я побачила... себе. Маленьку, у вінку з польових квітів, біля тієї ж верби, де ми вперше зустрілися з Арденом.

Я зробила крок — і хтось схопив мене за руку.

— Не смій! — Арден рвучко притягнув мене до себе. — Це відлуння часу. Воно заманює спогадами.

Я вдихнула його запах — легкий, трав’янистий, як свіже повітря після грози. Його пальці тремтіли, але не від страху — від напруження.

— Я бачила... своє минуле, — прошепотіла я.

— Це не минуле, — відповів він тихо. — Це те, чого ти ще не згадала.

Його слова лишили слід, як подих на склі.

Ми йшли далі, і ліс ставав темнішим. Дерева височіли, мов вартові, а десь угорі крізь гілки пробивалося зеленкувате світло. Повітря пахло вологою землею й старими снами.

Мені здалося, що час справді тече назад. Кожен наш слід зникав одразу після того, як ми його залишали, ніби ліс стирав нас.

Арден зупинився біля стовбура, де вирізано дивний знак — коло, у якому перетинались дві хвилі.

— Це межа, — сказав він. — За нею все, що було, починає повторюватись.

— Повторюватись?

— Минуле змикається з майбутнім. Якщо зробиш крок далі — побачиш те, чого ще не сталося.

Його голос став хрипким, майже ніжним.

— Ти боїшся?

Я ледь усміхнулася.

— Боятись — означає бути живою.

Він глянув на мене так, ніби вперше побачив. Довго, мовчки. Потім сказав:

— Я не мав тебе сюди вести. Але ліс сам вибрав тебе.

Я зробила крок уперед — і все потемніло. Світло згасло, вітер стих, а перед очима промайнули образи: море, небеса, що падають, і крила — білі, залиті кров’ю.

Я стояла серед цих картин, і відчувала, як серце б’ється в іншому ритмі. Тоді хтось прошепотів поруч:

“Пам’ятай мене…”

Я зойкнула — і впала просто в обійми Ардена. Він підхопив мене, пригорнув до себе.

— Все гаразд, — шепотів він. — Ти побачила лише уламки. Тебе не мало бути в цих спогадах.

Я втупилась у нього, задихаючись:

— Але чому я там була?

Він відвів погляд.

— Бо ти — частина історії, яку я прийшов виправити.

Його слова пройшли крізь мене, як ніж, і раптом ліс почав розчинятися, світ стирався у біле сяйво.

Ми вийшли з хащів, і я відчула — час знову потік правильно. Але всередині щось змінилося. Я вже не могла дивитися на Ардена просто як на мандрівника.

Тепер він був загадкою, у якій було моє відображення.