Розділ 3. Пісок часу

Ми залишили яр за спиною й рушили до безкраїх піщаних просторів, які місцеві називали Безчассям. Арден ішов попереду, його плащ розвівався за вітром, наче темне крило. Пісок під ногами був гарячий, але коли я ступала, він здавався холодним — ніби жив своїм життям і не визнавав звичних законів природи.

— Тут час не слухається людей, — сказав Арден, коли ми зупинились на пагорбі. — Один крок може забрати день. Один подих — рік.

Я озирнулася: позаду, здавалось, усе було таким самим, але повітря тріпотіло, мов від спеки, і барви світу сповзали в інший відтінок.

— Як ти взагалі знаходиш шлях? — запитала я.

Він усміхнувся краєм губ.

— Я не шукаю шлях. Я просто йду до спогаду.

Його слова лунали так, ніби він бачив невидиму стежку, намальовану вітром. Я спробувала ступати поруч, але кожен крок давався важче, наче пісок хотів утримати мене.

Ми йшли мовчки годинами, може, днями — у Безчассі це неможливо було зрозуміти. Я перестала відчувати голод, спрагу, втому. Тільки вітер і звук наших кроків.

Одного разу Арден раптом спинився.

— Не рухайся, — прошепотів він.

Я застигла, відчуваючи, як повітря навколо стискається. Перед нами, серед піску, піднімалася тінь — довга, мов людська, але прозора, з очима, що світилися сріблом. Вона не мала рота, але я почула її голос усередині себе:

“Ти знову привів сюди живу? Вона не дійде. Ніхто не доходить.”

Я мало не впала, коли її холод торкнувся мого чола. Арден виступив уперед, підняв руку — і пісок навколо закружляв, наче у вихорі.

— Відійди! — крикнув він. — Це не твоя душа!

Світло спалахнуло, і тінь розсипалась у міріади піщинок. Повітря прояснилось. Я ледве стояла на ногах.

— Що це було? — прошепотіла я.

— Залишки тих, хто колись заблукав тут, — відповів Арден тихо. — Пісок пам’ятає все. Навіть смерть.

Ми зупинилися перепочити біля старої арки з білого каменю, наполовину зануреної в пісок. На ній були висічені символи — схожі на ті, що я бачила в його очах, коли він використовував світло.

— Це знак твого народу? — спитала я.

Він поглянув на мене здивовано, потім сумно посміхнувся:

— Колись — так. Але тепер це просто згадка.

Я провела пальцем по лініях каменю. Вони тремтіли, ніби реагували на дотик. У голові промайнула коротка картина: небо, розірване блискавками, люди з крилами, що падали в море піску. Я відсахнулась.

— Ти це бачила? — запитав він різко.

— Так… але як?

Арден на мить мовчав. Потім його голос став глибшим, майже шепіт:

— Тому що ти — не випадкова.

Він сказав це так, ніби визнав щось важке. Я не зрозуміла, що саме мав на увазі, але в його очах блиснув страх.

Коли сонце сховалось, ми розклали вогонь серед піску. Арден сидів мовчки, а я дивилась на його руки — ті самі, що випромінювали світло, коли він торкався заліза.

— Арден, — сказала я тихо. — Якщо цей світ справді зберігає пам’ять, що збережеться після нас?

Він підняв погляд і відповів без роздумів:

— Лише те, що було справжнім.

Я відчула, як у мені щось тремтить. Бо вперше зрозуміла — це подорож не тільки через пустелю, а й через минуле, яке ми обоє несемо в собі.

Тієї ночі вітер знову заспівав. Але цього разу його пісня була не про поклик. Вона була попередженням.