Розділ 2. Таємниця хлопця в каптурі

Відтоді, як я пішла за Арденом, світ навколо ніби змінив колір. Навіть трава здавалася іншою — темнішою, насиченішою, живою. Ми рушили вузькою стежкою через пагорби, де ніхто давно не ходив. Арден ішов упевнено, мов знав кожен камінь. Я, навпаки, постійно спотикалася, та він щоразу підхоплював мене — спокійно, без усмішки, але з якоюсь дивною турботою в очах.

Ми йшли мовчки, аж поки не дісталися старої верби, коріння якої торкалося води.

— Тут колись стояло святилище, — сказав він. — Але час поглинув його.

— Ти бачив його?

— Ні. Пам’ятаю лише запах — мокрого каменю й попелу.

Я здригнулася. Звідки він міг «пам’ятати» запах місця, якого вже немає?

Надвечір ми зупинилися біля покинутої хатини. Я розвела вогонь, а він розклав свій плащ поруч. У темряві світло від вогню ковзало по його обличчю, вирізаючи лінії вилиць, тінь губ, спокійне, але сумне чоло.

— Ти не схожий на мандрівника, — нарешті сказала я.

Він підвів погляд.

— А на кого?

— На того, хто тікає.

Він мовчав довго, настільки, що я вже подумала, він не відповість. Потім тихо прошепотів:

— Можливо, ти маєш рацію.

Вогонь тріснув, іскри злетіли в небо. Я дивилася на них, бо боялася зустрітися з його поглядом — він був надто глибоким, ніби за ним ховалося море болю.

Коли я заснула, мені снилося світло. Сліпуче, холодне, що прорізало темряву. Серед нього стояв Арден, але не такий, як завжди — його тіло світилася, наче зсередини. Він простягав руку до мене, але між нами здійнялася хвиля вітру, і я прокинулася, з криком.

Арден одразу був поруч.

— Тихо, Еліаро. Це лише сон.

— Ні, — я схопила його за руку. — Ти був там. Я бачила тебе.

Його очі на мить спалахнули тим самим світлом, що у сні. Потім він опустив погляд і прошепотів:

— Тобі не варто бачити те, що я приховую.

Він відвернувся, але я помітила, як його плечі тремтять. Я хотіла торкнутися його, та щось у мені зупинило — ніби саме повітря сказало “зачекай”.

Уранці ми вирушили далі. Дорога пролягала через старий яр, де з-під землі виступали уламки древніх каменів, покритих дивними символами. Я відчула, як вони відгукуються на кроки Ардена — ледь чутним дзвоном.

— Це камені пам’яті, — пояснив він. — Вони зберігають сліди тих, хто ходив тут до нас.

— І ти їх чуєш?

— Так. А ти?

Я прислухалася — і справді, десь глибоко всередині, почувся тихий відгомін. Наче кістки землі співали нам.

Ми зупинилися, коли сонце схилилося до обрію. Арден став дивитися на захід. Я підійшла ближче й тихо запитала:

— Хто ти насправді?

Він не зрушив з місця.

— Той, хто колись мав ім’я, — відповів він. — Але тепер воно втратило силу.

— Ти не людина, так?

Його губи ледь ворухнулись у тіні усмішки.

— Інколи мені теж здається, що ні.

Потім він зняв рукавицю й простягнув руку до неба. На його шкірі пробігли золотаві лінії, схожі на живі вени, що пульсували світлом. Я затамувала подих.

— Це прокляття, — сказав він спокійно. — І пам’ять одночасно.

Я не знала, що відповісти. Стояла, вдивляючись у це дивне сяйво, й відчувала, як щось у мені змінюється. Мені стало не страшно — навпаки, спокійно. Бо тепер я розуміла: таємниця Ардена не про небезпеку. Вона про біль, який він несе сам.

Коли ми рушили далі, я вже не йшла за ним — я йшла поруч.

Мені хотілося знати його минуле, його справжнє ім’я, і те, чому вітер покликав нас обох.

Я ще не знала, що відповіді знайду у власній крові.