Розділ 1. Пробудження вітру

Моє село завжди було тихим. Занадто тихим, як для місця, де колись, за переказами старих, пройшов сам вітер — живий, дикий, той, що приносив сни. Його вже давно ніхто не чув. Та того вечора, коли небо стало мідно-золотим, я вперше відчула, що повітря може дихати.

Я стояла біля озера, збираючи воду, коли вітер торкнувся моїх щік, немов чиясь долоня. Тепла, лагідна — і водночас невидима. Потім почувся звук, що не належав жодному інструменту: суміш флейти й шепоту. Ніхто, крім мене, здається, не чув його. Я стояла, не ворушачись, слухаючи мелодію, що розкручувала спогади, яких у мене ніколи не було.

У тій тиші я побачила його.

На протилежному березі, де трава росла вищою, ніж звичайно, стояв хлопець у темному плащі. Каптур прикривав обличчя, але вітер зірвав його на мить, і я побачила — світлі очі, кольору зимового неба. Він дивився прямо на мене, і мені здалося, що світ навколо спинився.

— Ти чула це? — запитав він, коли підійшов ближче. Його голос був тихим, але дивно знайомим, ніби я вже колись відповідала на це запитання.

Я кивнула, не довіряючи власному голосу.

— Тоді це не просто вітер, — додав він і нахилився, щоб напоїти коня. — Це заклик.

Його слова здалися мені загадковими, та я нічого не спитала. Мій дід казав: якщо вітер говорить — слухай, не перебивай. Тому я мовчала.

Після того вечора Арден — так він представився — з’являвся біля озера майже щодня. То приносив із собою дикі ягоди, то просто сидів, наче чекав, поки небо заговорить. Я не знала, звідки він, та його присутність дивно заспокоювала.

Одного разу ми знайшли поранене оленятко. Його лапка була затиснута пасткою, і я не змогла стримати сліз. Арден присів поруч, не сказавши ні слова, лише поклав руку на металевий капкан. І тоді — я це бачила чітко — з його долоні пробіг слабкий блиск, як від місячного променя. Залізо розімкнулось.

— Як ти це зробив? — прошепотіла я.

Він опустив очі.

— Просто знав, куди торкнутися.

Але я бачила: це була не просто вправність. Від його пальців ішло тепло, яке не належало людині.

Тієї ночі я довго не спала. Дощ дрібно стукав по даху, а в голові крутилися його слова — це заклик. Куди? І кого? Можливо, мене?

Коли світанок розфарбував небо в ніжно-рожеве, я знову почула ту саму мелодію. Вона тремтіла в повітрі, як спогад. Я пішла до озера, босоніж по холодній траві, і там, серед ранкового туману, стояв Арден.

Його погляд був інший — глибший, ніж учора. У руках він тримав дивний уламок, схожий на кристал, який світився м’яким білим світлом.

— Якщо ти знову це чуєш, — сказав він, — значить, вітер вибрав тебе.

— Для чого?

— Щоб допомогти мені знайти те, що втрачено.

Я мала тисячу запитань, але не задала жодного. Бо відчувала: ця мить змінює все. Моє тихе життя, озеро, село, мої звички — усе це раптом стало далеким. Лише вітер і його очі здавались справжніми.

Того ранку я вперше погодилась піти за незнайомцем.

Я не знала, що за кілька днів моє ім’я шепотітимуть духи лісів, а небо над нашим світом розірве світло. Але тоді, стоячи поруч із ним, я просто відчула — моя доля нарешті прокинулась.

І вітер заспівав ще раз.