3. Операція «Кришталевий іній»

— Ти впевнений, що ми маємо право бути на даху торгового центру? — пошепки запитала Марта, перестрибуючи через масивний кабель вентиляційної системи. 

— Юридично — ні. Морально — ми проводимо сеанс світлотерапії, рятуємо Різдво. 

Ян притиснув пальця до губ, вказуючи на скляну піраміду зенітного ліхтаря — світлового купола на даху торгового центру, під яким вони стояли. 

— Дивись, вікна Софійки виходять прямо на цей двір під нами. Якщо ми пустимо світло крізь цей купол, він спрацює як величезний абажур. Світло накриє весь майданчик, і вона точно підійде до вікна. 

Марта витягла свій ліхтар, відчуваючи себе агентом 007, але в засніженому пуховику. 

— Яне, я все розумію, але це не дифузор, це друшляк у фользі. 

— Це високотехнологічний оптичний модулятор! — обурився Ян, виставляючи конструкцію. — Не принижуй мою інженерну думку. Твій промінь пройде крізь отвори, заломиться у лінзі купола і розсиплеться на тисячі «зірок» по всьому майданчику. Це спрацює як приманка.

Вони завмерли. Марта ввімкнула ліхтар. Потужний промінь вдарив у «модулятор», і темний двір внизу миттєво перетворився на казковий ліс. Світлові плями закружляли по гірках та гойдалках, наче справжній снігопад зі світла. Знизу почулися захоплені вигуки — діти, які ще хвилину тому нудьгували, почали ловити «зірки» руками.

— Дивись! — Ян показав на вікно на п’ятому поверсі. Штора ворухнулася, але дівчинка так і не підійшла. — Давай, Софійко, подивись на це...

Раптом двері на дах розчинилися з гуркотом. 

— А ну стояти! Хто там псує казенне майно?! — пролунав гучний бас охоронця, чий ліхтарик почав нервово нишпорити по даху.

— Валимо! — Ян схопив обладнання. Вони кинулися до пожежної драбини. Марта бігла, затиснувши під пахвою свій важкий ліхтар, а Ян перестрибував сходинки, обіймаючи свій рюкзак і світловий дифузор. Сніг був слизьким, вони котилися вниз, сміялися від адреналіну і ледь не врізалися в сміттєві баки внизу.

Коли вони нарешті опинилися в безпечному провулку, задихані й обвішані снігом, Ян раптом зблід. 

— О ні... 

— Що? Охоронець нас наздогнав? 

— Гірше.  Вона не підійшла, Марто. Ми її злякали цим шумом... І це ще не все. Він повільно дістав з рюкзака свій головний проєктор — той самий, що мав прикрасити «некрасивий іній» на її вікні. Скляна лінза була цілою, але всередині щось жалібно і сухо деренчало. Прилад видав хрипкий звук і випустив тонку цівку диму.

— Я впустив його, коли ми стрибали через паркан, — Ян безсило сів на засніжену лавку. — Там змістилися шестерні приводу. Без них фільтри не обертаються. Це просто шматок заліза. Софійка так і залишиться впевненою, що світ сірий. І я вже не встигну це полагодити сьогодні. У мене навіть викрутки немає, все залишилося в квартирі.

Марта підійшла ближче. Вона подивилася на розбитого «архітектора світла», потім на прилад. 

— Шестерні, кажеш? — вона повільно зняла рукавички. Пальці миттєво обпалило морозом, але вона не зважала. 

— Яне, ти забув, з ким пішов на справу. 

— З ким? 

— Я реставратор годинників. Я збираю механізми, які бачили Наполеона, й у мене завжи при собі є мінімальний набір реставратора, ніколи не знаєш коли щось зламається. Твій проєктор для мене — як дитяче лего.

Вона витягла з кишені куртки свій складаний ніж-брелок, де була крихітна викрутка, і професійний пінцет. Потім, трохи подумавши, вийняла з волосся сталеву шпильку-невидимку.

— Ніж і пінцет — це мої головні помічники, а шпилька — це секретна зброя, — вона підморгнула йому. 

— Тримай ліхтар рівно, не дихай і затули нас від снігу. Зараз ми його оживимо.

Ян дивився на неї з захватом. Вона діяла неймовірно впевнено: тонкими пальцями підхопила коліщатко, що злетіло з осі, вирівняла пластину і замість порваного пасика використала звичайну гумку для волосся.

— Знаєш, — прошепотіла вона, закручуючи гвинт краєм пінцета, — це набагато важливіше, ніж лагодити годинники для нудних колекціонерів. Там лише час, а тут... тут щось справжнє. 

— Ти неймовірна, — тихо відповів Ян, і цього разу вогники в його очах не мали нічого спільного з електрикою.

— Готово. Вмикай.

Ян натиснув кнопку. Проєктор ожив. На стіні старого складу навпроти розквітла величезна, сяюча крижана квітка, яка повільно оберталася, розсипаючи іскри.

— Встигли, — видихнув Ян. — Але дівчинка... ми так і не привернули її увагу. Вона не бачить цього зі свого вікна. Нам треба підібратися ближче до її будинку, але там всюди охорона і камери.

Ян глянув на годинник: без п’ятнадцяти дев’ята. 

— У нас мало часу. О дев'ятій мама вкладає Софійку спати, вона зачинить штори, і наша магія перетвориться на гарбуз. 

Марта глянула на свій ліхтар, потім на проєктор. 

— У нас ще є п’ятнадцять хвилин. У мене є ідея, але вона тобі не сподобається.