2. Пароль «Синій соловей

Марта накинула пальто поверх робочого худі, перевірила, чи надійно застебнутий рюкзак із солов’єм, і вибігла в засніжений двір. Сніг валив густий і лапатий — такий, що миттєво робив місто схожим на декорацію до казки, якби не суцільна темрява її будинку. Повітря пахло свіжим морозом і далеким димом від камінів, а під ногами хрустів лід, наче крихке скло.

Біля третього під’їзду навпроти справді стояла постать. Високий хлопець у розстебнутій куртці намагався водночас балансувати коробкою з піцою та відбиватися від нахабного рудого кота, який націлився на край коробки.

— Синій соловей? — обережно запитала Марта, зупинившись за два кроки.

Хлопець підняв голову. У світлі вуличних ліхтарів (які тут, на щастя, працювали) він виявився володарем неймовірно розпатланого волосся і очей людини, яка здається не спала приблизно з минулого Різдва. 

— Взагалі-то, я сподівався, що ти прийдеш з пташкою в руках, — він щиро усміхнувся, відтісняючи кота ліктем. — Я Ян. А це — Борис. Він офіційний митник цього району. Якщо не даси йому шматочок сиру, він анулює твою візу до нашого під'їзду.

Марта засміялася, дивлячись на кота: 

— Я Марта. І мої пташки занадто ніжні для таких завірюх. Шкода, Борисе, але піца — це святе. 

До речі, це справді піца чи ти просто заманюєш реставраторів у пастку, щоб вони полагодили тобі тостер?

— Розкусила, — Ян відчинив важкі двері під’їзду, пропускаючи її вперед. — Хоча з тостером я б і сам впорався. Я архітектор. Ну, принаймні був ним до того, як вирішив, що будувати будинки — це нудно, а от будувати «світлові настрої» — це те, що треба. 

Знаєш, минулого року я втратив маму. Вона завжди казала: «Світло в домі — це як надія в серці». Після того я просто не міг сидіти склавши руки, коли весь район у темряві. Треба ж було щось робити.

Марта на мить зупинилася на порозі, тримаючи двері. Вона тихо подивилася на нього, і в її голосі з’явилася тепла, трохи ніякова нотка.

— Мені дуже шкода про твою маму, Яне… Не уявляю, як це боляче. Але… знаєш, я ж тебе місяць бачила з вікна. Ті твої дзеркала на балконі, проєктори… спочатку я тихо сміялася — ну хто ж так бореться з темрявою? А потім зрозуміла: це ж насправді дає надію. Хоч трохи, хоч сусідам. Твоя мама мала рацію.

Ян коротко кивнув, на мить опустив очі, а потім усміхнувся — щиро, але з легкою вдячністю.

— Дякую. Іноді просто треба продовжувати горіти, щоб не згаснути самому.

Квартира Яна була не схожою на житло архітектора — це був штаб енергетичного спротиву. Скрізь мотки дротів, якісь лінзи, а в кутку тихо гула потужна зарядна станція, від якої живилася величезна карта району на стіні.

— Проходь, розпаковуйся. Твоя розетка — он та, біля вікна, — Ян звільнив стіл. 

— У нас електроенергія має бути ще дві години, тож працюй спокійно. — Ян поставив піцу на стіл, завалений кресленнями. 

— І вибач за моє нахабство з запрошенням. Просто я вже місяць спостерігаю, як ти там у вікні борешся з тими механізмами. Твоє вікно... воно було моїм єдиним орієнтиром.

— Орієнтиром? — Марта почала діставати солов’я, обережно розкладаючи інструменти.

— Так. Розумієш, я архітектор світла. Ну, принаймні намагаюся ним бути. Коли знову почалися ці відключення, місто стало... порожнім. Люди закриваються в темряві, вмикають ліхтарики на телефонах і просто чекають. А я хочу, щоб вони бачили диво, навіть коли в мережі нуль вольт.

Ян підійшов до карти. 

— Я вираховую точки, куди можна спрямувати світлові проєкції з моєї зарядної станції. Бачиш будинок на розі? Там у підвалі люди облаштували укриття. Я сьогодні «транслював» їм на стіну навпроти зоряне небо. А твоє вікно... ну, вибач, але ти мені всю статистику зіпсувала!

— Це як це? — Марта обурено підняла пінцет.

— Розумієш, коли в усьому районі гасне світло, твоє вікно завжди залишалося останньою "цитаделью". У тебе ж там лампа така потужна, ніби ти не годинники лагодиш, а сонце в кімнаті тримаєш. Я навіть по твоїй лампі орієнтувався як на маяк, коли додому повертався: якщо Марта світиться — значить, світ ще тримається на своїх осях.

Ян усміхнувся і додав уже тихіше: 

— А сьогодні дивлюся — раз, і чорна діра. Твоє вікно згасло вперше за місяць. Я відразу зрозумів: якщо наше "головне джерело світла" здалося, значить, треба терміново йти на порятунок з піцою і пауербанком.

Марта зітхнула, згадавши свій маленький акумулятор під столом:

— Мій акум сьогодні просто не витримав. Працювала всю ніч, і він здався на останній шестерні. За іронією долі — за п’ять хвилин до того, як птах мав заспівати.

Це нагадало мені дідуся — він теж реставрував годинники під час війни, казав, що механізми як люди: ламаються в найневідповідніший момент, але завжди можна полагодити, якщо є воля.

— Твій дідусь звучав як мудрий чоловік. І ти пішла його слідами — лагодиш те, що здається безнадійним.

Він усміхнувся м’якше і підсунув їй тарілку.

— Ну, отже, моя розетка сьогодні працює замість твого акума.

Марта хмикнула, обережно підключаючи свій паяльник до розетки.