ЕПІЛОГ

Через рік

Київ змінився.

Не різко. Не катастрофічно. А так, як змінюється місто, що навчилося дихати рівно.

Поділ стояв. Цегла й скло вже нікого не дивували. Люди називали квартал “дивним, але живим”.

Ярослав більше не вів блог регулярно.

Він фотографував рідше.

Тепер він не полював на руїни. Він шукав переходи.

Місця, де світло затримується на секунду довше. Де двері мають не той колір, який “мали б”. Де тиша звучить глибше.

Він не пам’ятав, чому це важливо.

Але знав, що важливо.

Фото кухні досі зберігалося в його телефоні.

Порожній стілець. Розмите обличчя.

Він більше не намагався його впізнати.

Іноді він дивився на знімок і відчував щось тепле.

Без болю.

Без чіткої причини.

Просто тепло.

Марта змінилася.

Вона стала спокійнішою.

Менше втручалася.

Більше спостерігала.

— Ти тепер стабілізатор, — сказала вона якось.— Я нічого не роблю, — відповів він.— Саме тому.

А шари?

Вони не зникли.

Вони стали тоншими.

Інколи на Трухановому острові вода на мить відображала старі переправи. Інколи на Майдані здавалось що будівлі мають інший поверх. Інколи в Старому місті бруківка тихо світилась під дощем.

Але це вже не були розриви.

Це були спогади.

Одного вечора Ярослав стояв на Подолі.

Нова дівчина — та, з камерою — тепер приходила сюди часто.

Вона ще не знала правил.

Але вже бачила лінії.

— Ти їх бачиш? — спитала вона його, не знаючи, хто він.

— Іноді, — відповів він.

— Це небезпечно?

Він подумав.

— Це відповідально.

Вона кивнула, ніби зрозуміла.

І підняла камеру.

Клац.

Під бруківкою на мить спалахнула світна мережа.

Тонка. Жива.

Ярослав усміхнувся.

Він більше не пам’ятав, чим заплатив за цю рівновагу.

Але місто пам’ятало.

І цього було достатньо.

Десь дуже глибоко, під шарами ймовірностей, Київ дихав.

І цього разу — без страху.