ЧАСТИНА IV. ЗОЛОТЕ ЗЛИТТЯ Розділ 14. Те, що залишиться

Місто жило.

Саме це здивувало його найбільше.

Не тиша після злиття. Не втома. Не порожнеча всередині.

А те, що люди поспішали у справах, сміялися, говорили телефоном, сперечалися про каву — так, ніби нічого не сталося.

Старе місто стояло цілісним. Без розривів. Без порожніх секторів.

Лише кілька дрібниць здавалися іншими.

Двері на розі були темно-сині замість зелених. На стіні з’явилося нове графіті — знак, схожий на переплетені лінії. Ліхтарі світили трохи тепліше.

Ярослав дивився на це спокійно.

— Відчуваєш? — тихо спитала Марта.

— Що саме?

Вона довго не відповідала.

— Рівновагу.

Він прислухався.

Під бруківкою більше не було тривожного гулу. Світні лінії, якщо й існували, більше не проривалися назовні.

— Так, — сказав він. — Наче місто перестало здригатися.

Марта кивнула.

Вона дивилася на нього інакше.

Обережніше.

Він знову відкрив фото кухні.

Порожній стілець.

Розмите обличчя.

Він намагався напружитися, змусити пам’ять повернутися.

Нічого.

Не біль. Не сльози. Не навіть чіткий сум.

Лише усвідомлення втрати.

— Я щось забув, правда? — спитав він спокійно.

Марта дивилася на горизонт.

— Ти щось відпустив.

— Це різне.

— Іноді ні.

Він закрив телефон.

Відчуття було дивним.

Наче частина нього стала легшою. Але глибшою.

Вони повільно спускалися до Подолу.

Квартал, який він інтегрував, стояв.

Цегляна стіна в скляному об’ємі виглядала органічно.

Люди заходили й виходили.

Місто прийняло змішану версію.

— Редактори зникли? — спитав він.

— Ні, — сказала Марта. — Вони просто не тиснуть.

— Чому?

Вона зупинилася.

— Бо ти зробив те, чого вони не передбачали.

— Пожертвував пам’яттю?

Вона мовчки кивнула.

— Це порушує їхню модель. Вони розраховують на страх втрати. А ти погодився втратити.

Ярослав замислився.

— Я не пам’ятаю, що саме.

— Це й утримує систему в рівновазі.

Він раптом зупинився.

На стіні, поруч із кав’ярнею, був знак.

Той самий, що з’являвся в шарах.

Переплетені лінії. Коло. Три промені.

Він торкнувся його пальцями.

Поверхня була звичайною.

Фарба.

Але він відчув щось.

Не гул.

Не світло.

А відгук.

Наче місто впізнало його.

— Тепер ти частина шару, — сказала Марта тихо.

— Я й був.

— Ні. Раніше ти втручався. Тепер ти — баланс.

Він не знав, як на це відповісти.

Карта в рюкзаку більше не світилася.

Лінії були звичайними чорнильними штрихами.

Навскісна гілка залишилася — але не пульсувала.

— Це кінець? — спитав він.

Марта дивилася на місто.

— Це розв’язка конфлікту.

— Тимчасова?

— У містах усе тимчасове.

Він усміхнувся.

— Я не пам’ятаю, чому почав усе це.

Вона подивилася на нього довго.

— Бо ти не міг дивитися, як щось зникає.

Він замислився.

— Це звучить правильно.

Вітер зрушив повітря.

Ледь помітно.

Ярослав підняв голову.

На іншому кінці вулиці, біля арки, стояла постать.

Не Куратор.

Не Редактор.

Молода дівчина з камерою в руках.