ЧАСТИНА IV. ЗОЛОТЕ ЗЛИТТЯ Розділ 13. Вузол стабілізації

Світ стояв нерухомо.

Не тому, що зупинився час.

А тому, що всі версії часу наклалися одна на одну.

Карта в повітрі світилася, як нервова система міста. Лінії перетиналися, входили одна в одну, розходилися, як дихання.

Навколо Ярослава стояли його альтернативні версії.

Чиновник. Герой. Той, що мовчить.

І ще один — найнебезпечніший.

Той, що здався.

Куратор дивився на це спокійно.

— Ви створили повну суперпозицію, — сказав він. — Це нестійко.

— Це чесно, — відповів Ярослав.

Золотисте світло почало стискатися.

Якщо зараз не стабілізувати перетини, шари зімкнуться хаотично.

І тоді місто не зникне.

Воно стане некерованим.

— Є лише один спосіб утримати це, — сказав Куратор тихіше. — Потрібен якір.

— Я вже якір, — відповів Ярослав.

— Ні. Потрібен вузол пам’яті. Те, що тримає всі твої версії разом.

Він зрозумів.

Батько.

Не будівля.

Не рішення.

Не фотографії.

Спогад.

Кухня. Стіл. Креслення. Фраза: “Будівлі — це пам’ять у камені.”

Це і є центр.

Марта дивилася на нього широко відкритими очима.

— Не роби цього, — прошепотіла вона.

— Якщо я не зроблю, — сказав він тихо, — вони зведуть усе до однієї версії.

Золотисте світло стало майже нестерпним.

Альтернативні Ярослави дивилися мовчки.

Герой кивнув.

Чиновник опустив очі.

Той, що здався, розчинився першим.

Ярослав підняв камеру.

Навів її не на місто.

Не на карту.

На себе.

— Ти розумієш, що втратиш? — спитав Куратор.

— Так.

Клац.

Світ розірвало тишею.

Не звуком.

Відсутністю звуку.

Карта впала на бруківку.

Золотисте світло не вибухнуло — воно розчинилося.

Шари не зникли.

Вони злилися.

Не повністю.

А достатньо, щоб місто стало цілісним.

Альтернативні Ярослави зникли.

Куратор стояв ще мить.

— Ви обрали нестабільну рівновагу, — сказав він.

— Рівновага не буває стабільною, — відповів Ярослав.

І Куратор зник.

Світ повернувся.

Люди знову рухалися.

Звук повернувся хвилею.

Марта схопила його за плечі.

— Ти… — вона замовкла. — Ти пам’ятаєш?

Він кліпнув.

— Що?

Вона дивилася на нього довго.

— Ти щойно… — її голос затремтів. — Ти пожертвував.

Ярослав відчував втому.

Глибоку.

Наче пройшов крізь кілька життів.

— Я пожертвував чим?

Марта повільно опустила руки.

Вона зрозуміла.

Він не пам’ятає.

Він дивився на Старе місто.

Воно виглядало цілісним.

Трохи іншим.

Декілька дверей — іншого кольору.

Графіті, яких він не впізнавав.

Але воно стояло.

— Ми перемогли? — спитав він.

Марта ковтнула.

— Тимчасово.

Він кивнув.

І раптом відчув дивну порожнечу.

Ніби в пам’яті бракує одного каменю.

Ніби є речення, яке він колись знав, але не може завершити.

Він дістав телефон.

У галереї було фото кухні.

Стіл.

Креслення.

Порожній стілець.

Обличчя на ньому — розмите.