ЧАСТИНА IV. ЗОЛОТЕ ЗЛИТТЯ Розділ 12. Вертикальний шар

Навскісна лінія на карті світилася золотом.

Не м’яким — глибоким, щільним, як метал у розпеченій печі.

— Це воно, — тихо сказала Марта. — Початок.

— Глобального редагування? — спитав Ярослав.

Вона кивнула.

— Вони більше не тестують. Вони стабілізують.

Старе місто було поруч — кілька кварталів угору, туди, де бруківка пам’ятає більше, ніж люди.

Коли вони піднялися, повітря стало іншим.

Не густішим.

Точнішим.

Звуки були надто синхронні. Кроки людей лунали ритмічно. Світло ліхтарів падало під однаковим кутом.

— Алгоритмізація, — прошепотіла Марта.

Ярослав підняв камеру.

Клац.

На дисплеї — інша картина.

Старе місто розшароване.

Церкви в трьох версіях. Вулиці з різною шириною. Площі, які колись були ринками.

І посеред цього — порожній сектор.

Наче хтось вирізав фрагмент.

— Що це? — спитав він.

— Майбутня заміна, — сказала Марта. — Вони ще не вставили її.

Раптом звук обірвався.

Не поступово.

Різко.

Люди на площі завмерли.

Машини зупинилися.

Світ застиг.

І тоді золотисте світло піднялося з-під бруківки.

Не лініями — хвилею.

Ярослав відчув, як шари одночасно почали накладатися.

Старе місто стало багатошаровим зрізом:

• Київ княжий.
• Київ після пожежі.
• Київ радянський.
• Київ майбутній.

І в центрі — та сама порожнеча.

— Вони стирають вузол, — прошепотіла Марта. — Якщо тут зникне зв’язок, усе нижче посиплеться.

— Поділ…

— Так.

З’явилися Редактори.

Не троє.

Більше.

Вони стояли по колу, як інженери навколо механізму.

А в центрі — Куратор.

Цього разу він був чітким.

Не силует.

Людина.

— Ви прискорили процес, — сказав він спокійно. — Суперпозиція нестабільна. Місто потребує рішення.

— Місто потребує пам’яті, — відповів Ярослав.

— Пам’ять без структури — хаос.

— Структура без пам’яті — порожнеча.

Куратор подивився на порожній сектор.

— Ви бачите лише фрагменти, — сказав він. — Ми бачимо цілісність.

— Ви бачите контроль.

— Ви бачите страх змін.

Золотиста хвиля почала згортатися в центр.

Порожнеча розширювалася.

Будинки навколо втрачали глибину.

Фасади ставали пласкими.

Наче декорації.

Ярослав відчув паніку.

Не за місто.

За себе.

Якщо вузол зникне — усі його інтеграції зітруться.

Квартал.

Вода.

Суперпозиція на Майдані.

Він стане іншою версією.

— Ти не витримаєш глобального злиття, — сказала Марта тихо. — Це інший масштаб.

— А якщо я не втручатимусь?

— Тоді ти погодишся.

Порожнеча вже торкалася краю площі.

Люди, що завмерли, починали розчинятися з периферії.

Світ стискався.

Ярослав раптом зрозумів:

Він намагається рятувати місця.

Але вузол — не в камені.

Вузол — у зв’язках між шарами.

У переходах.

У пам’яті, що поєднує.

Він різко відкрив рюкзак.

Дістав карту.

І поклав її на бруківку — просто в центр золотистого світла.

— Що ти робиш? — різко спитала Марта.

— Якщо вони бачать усе через карту…

Він навів камеру.