ЧАСТИНА III. НЕСТАБІЛЬНА РІВНОВАГА Розділ 9. Квартал без адреси

Після появи Куратора місто стало тихішим.

Не буквально.

А структурно.

Ярослав відчував це, як лікар відчуває зміну пульсу пацієнта.

Марта стояла поруч, але між ними з’явилася пауза. Не страх. Не недовіра.

Передчуття.

— Вони не залишать це так, — сказала вона.

— Я знаю.

Телефон у кишені був важкий, ніби всередині лежало щось металеве.

Він перевірив карту.

Одна з ліній на Подолі почала бліднути.

— Вузол слабшає, — прошепотіла Марта.

— Я ж стабілізував воду.

— Так. Але вони не завжди атакують там, де ти дивишся.

Вони повернулися вглиб Подолу.

Вулиці виглядали звичайно.

Але одна з них — не мала назви.

Табличка на розі була порожня.

— Тут була… — Ярослав замовк.

Він точно знав: тут була вулиця.

З кав’ярнею на куті. З червоною вивіскою.

Тепер будинки стояли без вікон.

Без номерів.

Без графіті.

— Це тестове стирання, — сказала Марта.

— Люди це бачать?

Повз них пройшла жінка з собакою.

Вона обійшла будинок, ніби його не існувало.

— Вони переналаштовують маршрути, — пояснила Марта. — Місто починає обходити ділянку.

Ярослав підняв камеру.

Клац.

На фото квартал був напівпрозорий.

І за ним — інший.

Сучасний бізнес-центр.

Гладкий. Скляний.

— Вони замінюють, — сказав він.

— Так.

— Це майбутній шар?

— Це погоджений шар.

Його серце стислося.

— Погоджений ким?

Марта не відповіла.

І тоді він зрозумів.

— Ти знала.

Вона мовчала.

— Ти знала, що цей квартал у планах під знесення.

— Я знала, що він у списку нестабільних.

— Це не те саме.

Її погляд став жорсткішим.

— Якщо не редагувати хаотично, місто розвалюється.

— А якщо редагувати — воно перестає бути живим.

Між ними вперше виникла тріщина.

Повітря різко стиснулося.

Квартал почав мерехтіти.

Будинки втрачали текстуру.

Балкони стиралися.

Знак на стіні — той самий старослов’янський — спалахнув яскравіше.

— Вони запускають локальне редагування, — сказала Марта.

— Зараз?

— Так.

Він відчув, як простір розходиться.

Наче сторінку виривають із книги.

— Якщо я це зафіксую?

— Ти втягнешся всередину.

Він не вагався.

Клац.

Світ вибухнув золотистим.

Квартал розкрився, як багатошаровий зріз.

Старі дерев’яні будинки.

Радянські фасади.

Сучасна скляна версія.

І порожнеча.

В центрі — він.

І ще один Ярослав.

У костюмі.

Спокійний.

— Це неминуче, — сказав альтернативний він. — Місто повинно розвиватися.

— Не так, — відповів Ярослав.

— Ти рятуєш емоції. Я — структуру.

Золотисте світло ставало густішим.

Марта кричала щось, але звук не доходив.

Редактори стояли по краях шару.

Куратор не з’являвся.

Бо рішення мав прийняти він.

Світ почав стиратися з країв.

Будинки перетворювалися на лінії.

— Обери, — сказав альтернативний Ярослав.

І вперше це було не спокусою.

Це було ультиматумом.