ЧАСТИНА II. ТІ, ХТО РЕДАГУЮТЬ Розділ 8. Порожнеча в архіві

Дзвін механізму він відчув не в повітрі.

У собі.

Наче щось акуратно переклали з однієї полиці пам’яті на іншу.

Ярослав стояв на набережній, дивлячись на воду, яка знову стала звичайною. Машини рухалися мостом. Люди проходили повз. Світ виглядав стабільним.

Але стабільність тепер здавалася підозрілою.

— Що вони можуть зробити? — тихо спитав він.

Марта не відводила погляду від міста.

— Архів не завжди додає, — сказала вона. — Іноді він забирає.

— Що саме?

Вона повернулася до нього.

— Те, що тримає тебе тут.

Ярослав раптом відчув легку дезорієнтацію.

Наче пропустив секунду.

Він кліпнув.

— Ми… щойно говорили? — спитав він.

Марта напружилася.

— Про що?

Він відкрив рот — і не зміг згадати.

Було щось важливе.

Щось про… про…

Порожнеча.

Холодна, акуратна порожнеча, як чистий аркуш.

— Вони почали, — прошепотіла Марта.

— Що саме?

— Стирати не події. А зв’язки між ними.

Ярослав різко витягнув телефон.

Фотографії з батьком.

Він знав, що вони були. У папці “Старі”.

Тепер папки не було.

Він переглянув галерею ще раз.

Лише пейзажі.

Промзони.

Двори.

Родини не було.

— Ні… — прошепотів він.

— Заспокойся, — швидко сказала Марта. — Це не повне стирання. Це тест.

— Я пам’ятаю його, — різко сказав Ярослав. — Я пам’ятаю!

— Пам’ять без доказів нестабільна.

Його серце калатало.

Він намагався згадати обличчя батька.

І раптом зрозумів, що деталі розмиваються.

Очі — якого кольору?

Голос — низький чи середній?

— Ні, — він похитав головою. — Ні.

Він підняв камеру.

— Якщо фото — це фіксація…

— То ти можеш закріпити спогад, — сказала Марта.

— Або втратити його остаточно.

Він не вагався.

Закрив очі.

І спробував згадати.

Кухня. Старий стіл. Креслення. Пил від олівця. Фраза:“Будівлі — це пам’ять у камені.”

Сльози раптово виступили на очах.

Він натиснув кнопку.

Клац.

Коли він відкрив очі, на дисплеї була не вода.

Не набережна.

Кухня.

Стіл.

І чоловік, що сидить спиною.

Фото було нечітким.

Наче шар особистий і шар реальний не до кінця співпали.

Але обличчя — видно.

Очі темні. Втомлені. Живі.

Ярослав різко вдихнув.

— Ти це зробив, — сказала Марта тихо.

У той самий момент повітря згустилося.

На протилежному боці набережної з’явилася нова постать.

Не Редактор.

Він не рухався.

І не мерехтів.

Він просто стояв.

Високий. У темному одязі. Без жодних знаків.

Світ навколо нього був стабільним.

Надто стабільним.

— Це не Провідник, — прошепотіла Марта.

— Хто тоді?

Вона зробила крок назад.

— Куратор.

Ярослав відчув, як усе місто ніби втягнуло повітря.

Постаті не потрібно було рухатися.

Його присутність уже змінювала простір.

Світні лінії під бруківкою стали чіткішими.

Вода в Дніпрі потемніла.

Навіть звук машин став більш глухим.

Куратор підняв погляд.

І вперше Ярослав зрозумів, що це не просто людина.

Це точка збору шарів.