ЧАСТИНА II. ТІ, ХТО РЕДАГУЮТЬ Розділ 7. Архів

Погляд не зник.

Він не був фізичним — жодної тіні в небі, жодної постаті на даху. Але Ярослав відчував його чітко, як холод між лопатками.

— Куратор? — тихо спитав він.

Марта не одразу відповіла.

— Ні, — сказала вона нарешті. — Це гірше.

— Гірше?

— Це система.

Вона подивилася на карту в його руках. Одна з ліній, та, що тягнулася вгору, потемніла, ніби її вимкнули. Але інші почали світитися яскравіше.

— Вони відкрили Архів.

Слово прозвучало так, ніби воно було не назвою місця, а станом.

— Я думав, це просто їхня назва, — сказав Ярослав.

— Ні. Архів — це вузол, де зберігаються нереалізовані версії. Те, що не дозволили стати містом.

Ярослав відчув, як у горлі пересохло.

— І вони…?

— Вони можуть витягнути звідти будь-який варіант. І підставити його замість твого.

Вітер різко змінив напрям.

Дніпро раптом став темнішим.

Світ знову не зрушив — але щось у структурі простору стало жорсткішим. Наче невидимі стіни виросли між кварталами.

— Вони не атакуватимуть одразу, — сказала Марта. — Тепер це буде точково.

— Як?

Вона подивилася на нього уважно.

— Через тебе.

У голові Ярослава щось клацнуло.

— Через мої фото.

— Через твої спогади.

Він мовчав.

— Кожен твій перехід залишає слід, — продовжила Марта. — Архів може підчепити його. І запропонувати альтернативу, яка здасться переконливішою.

— Тобто вони можуть… переписати мене?

— Якщо ти дозволиш.

Слово «дозволиш» болісно відгукнулося.

— Я нічого не дозволяю.

— Ти вже дозволив, коли подумав, що їхнє місто красивіше.

Ярослав різко відвернувся.

— Воно було…

— Раціональне? Чисте? — вона знизала плечима. — Так працює Архів. Він показує не руйнування, а виправлення.

Раптом телефон у його кишені завібрував.

Ярослав здригнувся.

Повідомлення.

Від невідомого номера.

«Ти хочеш побачити версію, де батько не програв?»

Світ навколо на секунду втратив звук.

Марта зблідла.

— Не відкривай.

Але він уже відкрив.

На екрані — фото.

Стара будівля. Проєкт батька.

Ціла.

Відреставрована.

І підпис: “Збережено завдяки рішенню комісії 2014 року.”

Комісії, в якій він ніколи не працював.

— Це шар, — прошепотіла Марта. — Персональний.

Ярослав відчув, як пам’ять починає ковзати.

Він майже бачив це життя.

Він вступає на держслужбу.

Не свариться з батьком.

Підписує рішення.

Рятує будівлю.

Батько дивиться на нього з повагою.

Тепло в грудях стало майже нестерпним.

— Вони витягують тебе в особистий шар, — сказала Марта. — Якщо ти зробиш крок, твоя теперішня версія ослабне.

— Але ж… це не руйнує місто.

— Ти не знаєш, що воно руйнує в іншому місці.

Повітря знову змінилося.

Навколо них набережна почала повільно зсуватися.

Ліхтарі стали іншої форми.

Асфальт — новішим.

Ярослав подивився на воду.

Відображення змінилося першим.

У ньому він стояв у костюмі.

Без камери.

Марта поруч відсутня.

— Це почалося, — тихо сказала вона.

— Якщо я відмовлюся?

— Ти втратиш цю версію назавжди.

Слова боляче вдарили.

— А якщо погоджуся?

— Ти втратиш себе.

Редактори не з’являлися.

Вони більше не були потрібні.

Архів працював сам.