ЧАСТИНА II. ТІ, ХТО РЕДАГУЮТЬ Розділ 6. Той, хто дивиться згори

Редактор на мосту дивився не на них.

Він дивився вгору.

Ярослав простежив його погляд.

Над Дніпром повітря було чистим. Жодних хмар. Жодних літаків. Лише вечірнє світло, що повільно згасало.

— Він чекає підтвердження, — тихо сказала Марта.

— Від кого?

Вона не відповіла одразу.

Вода під ними ледь тремтіла, ніби під рікою проходив невидимий струм.

— Від Куратора.

Слово прозвучало важче, ніж «Редактори».

— Це людина? — спитав Ярослав.

— Це позиція, — відповіла вона. — Той, хто бачить усі активні шари одночасно.

Ярослав згадав золотисте світло у дворі. Мережу під бруківкою. Те відчуття, ніби місто піднялося над землею.

— Як це можливо?

— Через карту.

Його серце вдарило сильніше.

— Яку карту?

— Ту, що в тебе.

Він повільно зняв рюкзак.

Стара карта Петра лежала всередині, складена вчетверо. Папір був теплий.

Ніби живий.

— Ти ж не думаєш… — почав він.

Марта дивилася на міст.

Редактор усе ще стояв, завмерлий.

— Вони не чіпають тебе напряму, — сказала вона. — Вони перевіряють, наскільки глибоко ти підключений.

Ярослав розгорнув карту.

Лінії на ній змінилися.

Там, де раніше перетиналися три вузли на Подолі, тепер світилася ще одна гілка — вона йшла під Дніпром.

І піднімалася вгору.

— Вгору?.. — прошепотів він.

Марта різко підняла голову.

Над ними повітря спотворилося.

Наче прозора поверхня води, тільки в небі.

І з цієї поверхні почала проступати геометрія.

Інший Київ.

Високі шпилі, яких ніколи не будували. Площі без автомобілів. Мости з каменю й скла.

Версія міста, що ніколи не реалізувалася.

— Це не минуле, — прошепотів Ярослав.

— Ні, — відповіла Марта. — Це ймовірність.

Редактор на мосту опустив руку.

І небесний шар почав накладатися.

Звук змінився першим.

Набережна стихла.

Потім зникли рекламні вивіски.

Асфальт під ногами став світлішим, гладшим.

Ліхтарі перетворилися на тонкі світні стовпи.

Міст над Дніпром став вищим.

І Ярослав раптом відчув дивне.

Це місто було красивішим.

Чистішим.

Спокійнішим.

— Вони хочуть, щоб ти погодився, — сказала Марта. — Це їхній аргумент.

Перед очима спалахнув інший кадр.

Він іде цією набережною в костюмі. Без камери. Поруч — люди, які поважають його. Його ім’я згадують у новинах.

Поділ — перебудований. Раціональний. Без хаотичних дворів.

Без зелених і синіх дверей.

— Це ж краще… — прошепотів він.

Марта подивилася на нього різко.

— Краще для кого?

Він не відповів.

Редактор на мосту зробив крок уперед.

Небесний шар опустився ще нижче.

Відчуття стало майже фізичним — ніби тиск на груди.

— Вони стирають вузли, — сказала Марта. — Якщо ти приймеш цю версію, вода ослабне. Поділ втратить опору.

— Але ж нічого не горить. Ніхто не зникає.

— Ти не бачиш, бо це чисте редагування. Без руйнування. Без трагедії. Просто… заміна.

Ярослав дивився на новий міст.

Він був ідеальним.

І абсолютно чужим.

— Якщо Куратор затвердить це, шар стабілізується, — сказала Марта. — Тоді твоя версія стане іншою.

— Тобто?

— Ти будеш тим, хто пам’ятає неправильне місто.

Ярослав відчув, як карта в його руках нагрівається.

Лінії пульсували.

І він раптово зрозумів.

— Куратор бачить шари через карту, — сказав він. — Але карта зараз у мене.

Марта завмерла.

Редактор на мосту підняв голову знову.