ЧАСТИНА II. ТІ, ХТО РЕДАГУЮТЬ Розділ 5. Те, що пам’ятає вода

Відповідь міста не була гучною.

Вона була глибокою.

Ярослав відчув її не в повітрі — під ногами. Світні лінії, які ще кілька секунд тому тремтіли під бруківкою, тепер повільно зміщувалися. Ніби переналаштовувалися.

— Ти це теж відчуваєш? — тихо спитав він.

Марта кивнула.

— Він змінив маршрут.

— Хто — він?

— Потік. Шар не завжди активується там, де його штовхають. Іноді він іде туди, де безпечніше.

Ярослав згадав карту Петра. Лінії. Вузли.

— Куди?

Марта подивилася в бік набережної.

— До води.

Вони йшли мовчки. Місто виглядало звичайно. Занадто звичайно. Наче після шторму, коли море раптом стає гладким.

Ярослав тримав камеру напоготові.

— Чому вони не завершили це? — спитав він. — Вони ж могли затягнути мене.

— Могли, — сказала Марта. — Але ти зафіксував себе. Це стабілізує особистий шар. Тепер витягнути тебе складніше.

— Складніше — не означає неможливо.

— Ні, — погодилася вона.

Вони вийшли до води.

Дніпро лежав спокійний, темний. Поверхня здавалася гладкою, але Ярослав одразу помітив — у відображенні щось не збігається.

Міст на воді був трохи інший.

Опори товстіші. Ліхтарі старіші.

Він підняв камеру.

Клац.

На дисплеї вода була розсічена світними лініями. Вони сходилися вглиб, під течію.

— Тут шар глибший, — прошепотіла Марта. — Вода зберігає краще за камінь.

— Що саме?

— Те, що стерли.

Поверхня Дніпра раптом потемніла.

Замість сучасної набережної у відображенні з’явилися дерев’яні причали. Низькі будинки. Дим із труб.

А потім — канали.

Цілі водяні артерії, яких не існувало на жодній сучасній мапі.

По них рухалися човни.

Безшумні.

Примарні.

Люди на них не дивилися на берег. Вони дивилися вперед. Наче кудись ішли.

— Це Труханів до того, як його перетворили, — сказала Марта. — Версія, яка могла стати іншою частиною міста.

— Її стерли?

— Ні. Її не дозволили стати реальною.

Один із човнів зупинився.

Фігура на носі повільно повернула голову.

Ярослав відчув, як серце стискається.

Це був він.

Молодший. Років шістнадцять.

З камерою в руках.

— Ні… — прошепотів він.

Марта мовчала.

— Я ніколи тут не був у шістнадцять.

— Був. У шарі.

Спогад прийшов різко.

Він тоді вперше прийшов до річки після того, як дізнався, що проєкт батька закрили. Стояв на березі й дивився на воду. Думав, що нічого не можна зберегти.

Краще б усього цього не було

Тоді він це подумав.

І вода запам’ятала.

Човен у відображенні почав віддалятися.

І раптом вода розійшлася.

Не фізично — у шарі.

З-під течії проступила геометрія. Кам’яні фундаменти. Лінії кварталів.

Цілий зниклий район.

— Вони планують редагування через воду, — сказала Марта. — Якщо стерти вузол тут, Поділ ослабне.

— І тоді?

— Тоді квартал можна буде переписати легше.

На іншому боці річки повітря сіпнулося.

Три постаті з’явилися на мосту.

Редактори.

Тепер без маскування.

— Вони швидко вчяться, — тихо сказала Марта. — Ти порушив баланс.

Один із них підняв руку.

Вода в шарі почала відступати.

Зниклі канали тремтіли.

— Вони стирають не будинок, — зрозумів Ярослав. — Вони стирають основу.

— Так.

— Якщо я це зафіксую?

— Можеш стабілізувати. Але ризик великий.

Редактори вже були ближче.

Повітря стало важким.

Вода почала втрачати відображення.