ЧАСТИНА II. ТІ, ХТО РЕДАГУЮТЬ Розділ 4. Те, що стирають

Редактор на даху не рухався.

Ярослав стояв посеред площі, стискаючи камеру так, ніби вона могла вибухнути. Сонце світило звичайно. Люди проходили повз. Ніхто не дивився вгору.

А він бачив.

Чоловік у темному пальті зробив ледь помітний крок назад — і зник. Не розчинився. Не стрибнув. Просто перестав бути частиною цієї версії.

Ярослав опустив погляд на дисплей.

На фото фігура на даху була.

Чітка.

— Ти надто довго дивишся на них.

Голос пролунав поруч.

Він різко обернувся.

Та сама дівчина з вузлом із волосся стояла за крок від нього. Тепер вона виглядала стабільніше. Щільніше. Ніби світ остаточно визнав її присутність.

— Ти… не зникла, — видихнув Ярослав.

— Бо ти мене зафіксував, — сказала вона. — Дякую.

— Хто ти?

Вона на секунду замовкла, ніби звіряла щось із внутрішньою картою.

— Мене звати Марта.

— Ти провідник?

— Колись. Тепер — свідок, як і ти.

Вона кивнула на його камеру.

— Покажи.

Ярослав вагався лише мить, а потім розгорнув екран.

Фото з Подолу в XIX столітті. Дерев’яні будинки, електричні ліхтарі. Троє Редакторів. Вона — чітка. Вони — розмиті.

І знак у куті.

Марта зблідла.

— Вони вже запустили першу фазу.

— Чого?

— Переписування.

Він не одразу зрозумів.

— Вони ж просто… накладають шари.

— Ні, — тихо сказала вона. — Накладання — це тест. Справжня робота починається, коли зникають сліди.

— Які сліди?

Марта озирнулася навколо, ніби перевіряла, чи площа стабільна.

— Ходімо.

Вони зайшли в бічну вулицю. Тут було тихіше.

— Ти пам’ятаєш будинок із різьбленими наличниками? — спитала вона.

Ярослав кивнув.

— Він не існує.

— Я бачив його.

— Так. Але в архівах його немає. Ні в планах, ні в описах, ні на старих фото.

— Бо його стерли?

— Бо він належав шару, який не реалізувався. І Редактори не дозволяють таким шарам ставати реальністю.

Ярослав відчув холод.

— Тоді чому я його бачу?

Марта подивилася на нього довго.

— Бо ти не просто дивишся. Ти фіксуєш. І кожне твоє фото — це виклик їхній версії.

Він відкрив галерею.

Пальці завмерли.

— Ні…

Фото з вулиці зникло.

Залишився лише останній кадр — той, де вони вдвох. І розмиті постаті.

А попередній — із дерев’яними будинками — став звичайною сучасною вулицею.

— Вони вже редагують, — прошепотіла Марта.

— Але я ж… я ж бачив!

— Пам’ять — перша ціль, — сказала вона. — Фото — друга.

Ярослав раптом згадав двір із зеленими дверима.

Він відкрив стару папку.

Фото зі світними лініями.

Знак.

Альтернативний він.

Усі файли — пошкоджені.

На екрані — лише повідомлення: “Файл не підтримується”

Він відчув, як земля трохи просідає під ногами.

— Вони стирають усе, що може стабілізувати шар, — сказала Марта. — Якщо немає доказу — шар слабшає.

— Тоді навіщо вони дозволили залишити фото з тобою?

Вона гірко посміхнулася.

— Бо це пастка.

Повітря знову змінилося.

Ледь помітно. Але Ярослав уже відчував це — як легкий тиск у скронях.

Марта завмерла.

— Не рухайся, — прошепотіла вона.

Вулиця попереду стала довшою.

Будинки ніби відсунулися один від одного. Простір розтягнувся.

На дальньому кінці провулка з’явилися ті самі троє.

Тепер — чіткіші.

Один із них тримав у руках тонку металеву пластину. Вона світилася золотим.

— Вони зараз спробують витягнути тебе в інший шар, — сказала Марта. — Там ти або зламаєшся, або погодишся.