ЧАСТИНА I. МІСТО, ЯКЕ ДИХАЄ Розділ 3. Поділ, якого не було

Ярослав довго дивився на карту, перш ніж піти.

Петро зник так само тихо, як і з’явився. Просто склав карту, передав її Ярославу й сказав:

— Не йди туди зі страхом. Шари це відчувають.

І пішов у напрямку Контрактової, ніби розчинився в людях.

Тепер карта лежала в рюкзаку. Важка. Хоча папір був тонкий.

Він обрав точку навмання — старий квартал неподалік набережної. На карті там перетиналися три лінії, утворюючи щільний вузол.

Поділ жив звичним життям. Туристи, кав’ярні, електросамокати, голоси. Нічого надприродного.

— Шар потребує свідка, — згадав він слова Петра.

— Я тут, — тихо сказав він місту.

Він підняв камеру.

Клац.

На дисплеї — звичайна вулиця. Фасади пастельних кольорів, вивіски, люди.

Він зробив ще один крок.

І ще один.

Під ногами щось ледь помітно вібрувало.

Звук почав відставати від руху. Люди відкривали роти — і лише за секунду долітав голос. Машина проїжджала — шум котився позаду, наче тінь.

Світло стало густішим.

Ярослав не відривав очей від дисплея.

На екрані вулиця виглядала інакше.

Замість кав’ярні — дерев’яний будинок із різьбленими наличниками. Замість асфальту — бруківка з нерівного каменю. Ліхтарі — ковані, але в них горіло електричне світло, біле, надто сучасне для цієї архітектури.

Він повільно підняв голову.

Світ навколо теж змінився.

Кав’ярня напівпрозора. За нею — інший фасад. Старіший. Люди у сучасному одязі проходили крізь чоловіка в довгому сюртуку, не помічаючи його.

Поділ XIX століття. Але не зовсім той, який він бачив на архівних фото.

Це була версія, якої не існувало.

— Спокійно, — прошепотів Ярослав.

Він зробив ще один кадр.

У цей момент хтось торкнувся його плеча.

— Ти запізнився на десятиліття, — сказав жіночий голос.

Він обернувся.

Перед ним стояла дівчина років тридцяти. Волосся зібране в недбалий вузол, очі темні, уважні. Одяг — сучасний. Але тканина пальта мала дивну текстуру, ніби виткану зі світла.

— Ти мене бачиш? — спитала вона.

— Так, — відповів він автоматично.

Вона видихнула.

— Значить, ти провідник.

— Я фотограф.

— Це майже одне й те саме.

Вона оглянула вулицю, яка повільно накладалася сама на себе.

— Ти вже був у шарі вчора, — сказала вона. — Той двір. Перший контакт.

Ярослав відчув холод у спині.

— Звідки ти знаєш?

— Бо вони теж знають.

— Хто?

Вона не відповіла одразу.

За її спиною дерев’яний будинок почав мерехтіти. Лінії під бруківкою засвітилися яскравіше.

І тоді він побачив їх.

Троє людей стояли на перехресті. У сучасному одязі. Нерухомі. Ніби спостерігачі. Світ навколо рухався, а вони — ні.

Один із них підняв голову й подивився просто на Ярослава.

Той самий погляд, що в альтернативного Ярослава у дворі.

Холодний. Оцінюючий.

— Не дивись довго, — тихо сказала дівчина. — Вони фіксують погляд.

— Хто вони?

— Редактори.

Слово прозвучало глухо, ніби не хотіло лунати в цьому шарі.

Один із трьох зробив крок.

І світ сіпнувся.

Будинки змістилися на кілька сантиметрів. Бруківка тріснула. У повітрі з’явився запах диму.

Перед очима Ярослава спалахнув інший кадр — пожежа. Полум’я. Люди з відрами. Крик.

Подільська пожежа.

Він захитався.

— Вони накладають інший шар, — швидко сказала дівчина. — Якщо ти залишишся, тебе затягне в подію.

— І що тоді?

— Ти або станеш її частиною, або зникнеш з цієї версії.

Редактори вже стояли ближче. Один підняв руку — і світні лінії під землею почали сходитися в точку під ногами Ярослава.

— Ти фотограф, так? — швидко сказала дівчина. — Тоді зроби це.

— Що?

— Зафіксуй мене.

Він підняв камеру, не розуміючи.

Клац.

У момент спалаху вона стала чіткішою. Стабільнішою. Ніби світло втримало її форму.