ЧАСТИНА I. МІСТО, ЯКЕ ДИХАЄ Розділ 2. Петро і карта

Ярослав не спав тієї ночі.

Він крутив у руках камеру, знімав кадри кімнати, книги на полиці, пляшку з водою. На всіх фото з’являлися дивні тонкі лінії — ледве помітні, як у дворі на Подолі. Кожен рух камери змінював їхню форму.

Він відчував, що місто не просто «грає з ним». Воно шепотіло, давало сигнали. І він точно не був готовий відповісти.

На наступний день Ярослав вирішив піти туди, де все почалося — у двір із зеленими дверима. Він не знав, чого шукає. Можливо — відповіді.

Двору вже не було. Точніше, він був звичним, темно-зеленим, без світних ліній. Лише на стіні, на місці старого знака, лишився дивний відблиск, який швидко зникав, коли він наближався.

— Це починається завжди так, — промовив хтось позаду.

Ярослав обернувся. Старий чоловік стояв у темному пальті, з сивим волоссям зібраним у хвіст, очі блищали якимось дивним знанням.

— Ви… хто? — запитав Ярослав, але відповідь не була звичайною.

— Я Петро, — сказав чоловік. — І ти не перший, хто бачить це. Ти бачиш шари.

Слова «шари» мало що пояснювали.

— Що це? — голос Ярослава тремтів. — Що відбувається у місті?

— Місто накладається само себе, — відповів Петро. — Іноді наявне і минуле змішуються. Іноді — ще щось. Люди називають це «історією», але насправді це — енергія, що залишилась у будівлях, вулицях, дворах. І не кожен її бачить. Ти — один із тих, хто може.

Ярослав відчув, як його серце почало битися швидше.

— І що мені робити? — запитав він, намагаючись зберегти спокій.

Петро дістав зі свого пальта стару карту. Папір був пом’ятим, краї порвалися, а фарби майже стерлися. Але на ньому чітко позначені були райони Подолу, Майдану, Труханового острова і старого міста.

— Це карта «гарячих точок», — пояснив Петро. — Тут шари сильніші, тут вони з’являються частіше. Якщо ти хочеш зрозуміти, що відбувається, почни з цих місць.

Ярослав нахилився над картою. Лінії, які він раніше бачив на фото, тепер виглядали як невидимі мережі під землею.

— Це… як знімки з моєї камери, — прошепотів він.

— Так, — кивнув Петро. — Фотографія закріплює шар. Кожен кадр — точка, яка з’єднує різні версії реальності.

Ярослав провів пальцем по Подолу на карті.

—  А якщо я зніму його ще раз, він зміниться?

Петро мовчки кивнув.

— А ті люди, що я бачу у шарах? — запитав Ярослав. — Ті, що з’являються у моїх фото?

— Це альтернативні версії тебе або інших людей. Вони існують лише у шарах. Деякі з них — попередні або майбутні «ти». Іноді вони небезпечні. Інколи — допомагають.

Ярослав відчув, як його світ завмирає.

— Допомагають у чому?

— Врятувати місто. — Петро відсунув карту так, щоб Ярослав міг її добре роздивитися. — Поділ, Старе місто, Труханів острів — це вузли пам’яті Києва. Якщо їх зруйнують у шарах, вони зникнуть і в реальності. Люди, що керують шарами, — Редактори — намагаються це робити.

Ярослав почув, як його власний пульс почав звучати гучніше за навколишнє місто.

— Редактори… — повторив він. — Це… хто вони?

— Ті, хто вирішив, що історію можна переписувати, — відповів Петро. — Вони працюють із шарами, щоб змінювати події у реальному житті. Вони стирали будівлі, переписували маршрути рішень, створювали ілюзії. Іноді навіть людей.

Ярослав відчув як під його руками карта починає трохи світитися — неначе він торкався чогось живого.

— І що зі мною буде? — голос видався чужим самому собі.

— Ти — спостерігач. Але тепер — учасник, — сказав Петро. — Якщо не навчишся ходити між шарами, можеш загубитися назавжди.

Ярослав мовчав. Він дивився на карту і відчував, як під його пальцями тремтять лінії.

Під Подолом, Трухановим островом і Майданом світні мережі вже чекали на нього.

І вперше він усвідомив: місто починає грати не тільки з пам’яттю, але й з його життям.