ЧАСТИНА I. МІСТО, ЯКЕ ДИХАЄ Розділ 1. Світло під бруківкою

Увечері Поділ завжди звучить інакше.

Ярослав Литвин стояв біля старої цегляної стіни у дворі між двома будинками, що дивом пережили перебудови, пожежі й забудовників. Він любив такі місця — з облупленою штукатуркою, вікнами різного розміру й балконами, що ніби приросли до фасаду випадково. Місто тут не прикидалося новим.

Він навів об’єктив на арку, де світло ліхтаря падало під кутом, малюючи на бруківці золотий трикутник.

Клац.

Переглянув кадр.

Добре. Тінь від водостічної труби лягла рівно, як розріз у тканині. На задньому плані — двері з табличкою без номера. Він уже фотографував їх торік. Двері тоді були сині.

Тепер — темно-зелені.

Ярослав нахмурився.

Він був упевнений у синьому. Навіть пам’ятав подряпину у формі гачка біля ручки.

Він підійшов ближче.

Подряпини не було.

— Перефарбували, — тихо сказав сам до себе.

У місті все перефарбовують.

Він зробив ще кілька знімків і вийшов із двору на вулицю. Повітря пахло кавою й вологою цеглою. Десь далі грав саксофон — трохи фальшиво, але з відчуттям.

Київ у такі години здавався спокійним. Майже чесним.

Вдома він відкрив ноутбук, імпортував світлини.

Перше фото — нормальне.

Друге — нормальне.

Третє.

Він завмер.

У глибині арки стояла людина.

Чоловік у темному пальті, з високим коміром. Обличчя — розмите, ніби довга витримка, хоча Ярослав знімав на короткій.

Він точно був один.

Ярослав переглянув EXIF-дані.  

Витримка — 1/250. ISO — 400.  

Без штатива.

Жодного руху. Що ж так розмило фігуру?

— Добре… — видихнув він.

Наступний кадр.

Людини немає.

Але на стіні, там, де раніше була просто тріщина, з’явився знак.

Він наблизив зображення.

Символ нагадував переплетені лінії — коло, з якого виходили три промені, і всередині — щось схоже на літеру, якої він не знав. Не графіті. Не сучасний тег. Лінії були надто рівні, ніби вирізані світлом.

Ярослав відкрив попередні фото цього двору — торішні, позаторішні.

Стіна була чистою.

Знак з’явився сьогодні.

Він провів пальцем по трекпаду, збільшуючи фрагмент. На мить йому здалося, що лінії символу світяться.

Екран блимнув.

Фото змінилося.

Знак зник.

Стіна стала звичайною.

Ярослав різко відкинувся на спинку стільця.

— Ні.

Він відкрив файл знову.

Жодного знаку.

Перевірив попередній кадр із чоловіком.

Чоловіка не було.

Усі фото виглядали нормально.

Порожній двір. Зелена двері. Ліхтар.

Він відчув холод у грудях — не страх, а щось інше. Невідповідність. Наче місто зробило крок убік, поки він моргнув.

Наступного вечора він повернувся.

Той самий двір. Та сама арка.

Двері — сині.

Ярослав не одразу це усвідомив. Просто дивився й не міг зрозуміти, що не так.

Сині.

З подряпиною у формі гачка.

Він повільно дістав камеру.

— Добре, — прошепотів. — Добре.

Клац.

У цей момент щось змінилося в повітрі.

Звук міста ніби приглушили. Саксофон обірвався на півноті. Шум машин став далеким, як через воду.

Світло ліхтаря стало густішим. Теплішим. Золотистим.

Ярослав відчув легку вібрацію під ногами.

І тоді побачив це.

Бруківка під аркою не просто лежала — між каменями проступали тонкі світні лінії. Вони складалися у мережу. Як карта метро. Як нервова система.

Лінії тягнулися вглиб двору, під стіни, під двері, далі — під землю.

Місто піднімалося.

Не фізично — відчуттям.

Будинки стали напівпрозорими, ніби вони були зроблені з тонкого скла. За ними проступала інша геометрія — інші фасади, інші вікна, балкони з кованими перилами, яких тут ніколи не було.

Поділ наклався сам на себе.

Ярослав стояв, не рухаючись.