Розділ 1

 “Коли темрява й світло об’єднаються кров’ю, світ помре ...”. 

  Мора швидко схватилася з ліжка. Знову цей самий сон, знову ці самі слова. Вона вже не пам’ятаю відколи їй почав снитися цей самий сон. Іноді виникає відчуття ніби розум хоче щось їй повідомити, але сон завжди переривається на тому самому моменті, на тих самих словах.

  Вона хотіла б сказати що не розуміє що мають на увазі ці слова. Але саме вона прекрасно їх розуміла… 

  Годинник на місцевій вежі пробив шість гучних ударів, вони означали що вже за декілька хвилин на головній площі не можна буде пройти, сьогодні день літнього сонцестояння свято яке святкується всім королівством, чому ж їм його не святкувати? Ще з давніх давен їхні пращури поклонялися богу сонця що кожного року приносить урожай на цих землях, ну або принаймні так пишуть у всіх шкільних підручниках. Цей день вважають ідеальним для спокутування своїх гріхів які ти зробив за останній рік, за традицією цього дня завжди була сонячна погода і ніяк інакше, це символізувало богів я показували свою присутність у житті звичного народу.

  Кожен житель Валеріону з самого малку знав розклад і що за чим відбувається в цей день. О шостій ранку офіційно починають працювати всі продавці на площі, багато з них приїхали сюди з далеких земель. Потім десь об одинадцятій на головні площі король і королева виступлять з промовою під час якої триває хвилина мовчання з повагою для всіх тих відав свою життя у війні з Кальдером за останній рік. 

  Взагалі так було не завжди але десь століття тому тодішній король заявив що відлік нового року буде починатися саме з літнього сонцестояння. І хоча інші королівства таку затію не прийняти але в Валеріоні сьогодні офіційно був можна так сказати новий рік.

  Швидко одягнувши штани хоч на вулиці і припікало сонце, майку і чоботи в які всунула маленький клинок подарований батьком ще в далекому дитинстві. Хоч зараз для Мори він і був маленьким, ідеально вміщувався в чоботи що його і видно не було. На плече накинула сумку а що б в обід не спалити плечі захопила з собою плащ. Вона знімала маленьку кімнату на горищі у старої тітки яка весь час шукала щось що їй не подобалося в Морі і дорікала їй цим. Таку була ціна найдешевшої і напевно найменшої кімнати в цьому місті. 

  Спустившись тихо сходинками вниз і заглянула в кухню, вона була простора і ранішнє світло мляво пробивалося крізь вікна. Там нікого не було тому Мора зайшла і підхопила яблук зі столу, їх завжди приносили рано вранці коли ще всі спали а вона тишком якщо нікого не було на кухні нагрібала декілька собі, цього би вистачило на сніданок допоки вона не знайде чогось кращого і якщо в неї на те будуть гроші. Іноді виходило цупити гроші у якихось роззяв. Офіційної роботи вона не мала, так іноді підточувала зброю за маленькі кошти, мало хто взагалі довіряє зброю сімнадцятирічній дівчині яка здається не їла вже декілька днів. Вона часто замислювалася що б подумали її батьки якби побачили її зараз, часто коли лежала в ліжку і не могла заснути від голоду який ніби виїдав її шлунок з середини вона їх звинувачувала. Звинувачувала їх в тому що не навчили її ні танцювати ні готувати ні навіть шити. Вона тільки вміла читати і писати, хоча і в останньому впевнена не була бо чорнила занадто дорого коштує а пергамент і поготів.

  Взявши одне яблуко в зуби а інші закинувши в торбину взялася заплітати своє русе волосся в косу. Смалити сонце сьогодні обіцяло сильно тому весь одяг напевно пропахне потом, а наступний раз піти і здати одяг в чистку та ще й знайти на це гроші вона напевно дозволить собі тільки через тиждень чи два. В цьому полягали незручності літа ти весь час потієш і розради цьому нема, зимою хоч і холодно але принаймні прати одяг так часто не треба. Коли повезе і випаде сніг можна просто виваляти одяг в снігу і він буде чистий. 

  На площі як Мора і очікували вже почали сходжатися люди, не так багато як вона уявляла але все одно біля деяких продавців і яблуку було ніде впасти. Вона прямувала саме до таких продавців між штурханиною мало хто помічає що в нього зникають гроші а подекуди і цілий гаманець.

  Швидко позбиравши гроші з кишень роззяв вона попрямувала до самого крайнього продавця біля якого було всього декілька людей. Підійшовши ближче вона побачила що асортимент особливо не змінився як і за останні декілька років. Продавець що виглядав так ніби прожив вже не перше століття що просто було не можливо, плавно походжав біля свого товару і відповідав на запитання покупців. Його товар різнився від стародавніх клинків до звичайної випічки яка як здавалося Мора ніколи не ставала ні занадто холодною ні занадто гарячою не дивлячись на пору року. Кожного року, останні шість років вона видивлялася собі клинки а точніше саме одного і як вона ніколи не сумнівалася цього року він також був присутній. Він ніби тягнув її до себе хоча на вигляд його майже не відлічити від любого іншого клинка хіба що маленький фіолетовий камінчик який він мав в руків’ї, і Морі завжди здавалося що поблискує навіть без сонячного проміння. Але кожного разу приходячи сюди вона знала що вистачить їй напевно тільки на якийсь харч. Вона не помітила коли всі покупці пішли і вона залишилась одна і продавець запитав:

- Я чимось можу вам допомогти? Що юна принцеса шукає і що припало до її душі в моїй скромній колекції?

- Я просто дивлюся, сумніваюся що вистачить на щось. – відповіла вона подумки дивуючись чому він назвав її принцесою. Її часто могли назвати ‘юна леді’ або щось в цьому дусі але що б принцесою не називав ніхто.

- Ну ви ж навіть не знаєте може удача прийде сьогодні нізвідки і ви отримаєте той клинок який припав вам до душі не один рік тому.

  Мора здивовано підняла погляд на діда. Невже вона була настільки очевидною? Побачивши її погляд той усміхнувшись відповів:

- Я багато чого помічаю і багато чого знаю. Тебе бачу тут вже не перший рік, але тільки цього року наважилася достатньо близько підійти.