Глава 40

Наші язики переплітаються, і я піддаюся внутрішньому пориву. Я повністю відповідаю на поцілунок.

Його дихання збігається з моїм, наші зітхання стають глибокими й частими, і голова йде обертом, остаточно вимикаючись. Я забуваю, з якої причини опинилася у своїй спальні. Усе довкола тьмяніє й зникає. Залишається тільки найважливіше — Гліб і я. Він поруч зі мною. Він усюди.

Його парфум наповнює повітря, сильні руки міцно стискають моє тіло, губи солодко мучать мій рот, а гаряче дихання огортає обличчя.

Але мене миттєво накриває гірке відчуття безпорадності, коли Гліб відсторонюється й нависає наді мною, спираючись на витягнуті руки.

— Софіє, клянуся, — шепоче він. — Клянуся, я цього не робив.

Я не знаю, вірю Глібу чи ні, але якщо ми зараз зупинимося, я точно збожеволію.

Не відповідаючи йому, я тягнуся до нього руками й намагаюся впоратися з ґудзиками на його сорочці. Мої пальці тремтять, і мені вдається розстебнути лише половину. Я не стримуюся й проводжу подушечками пальців по його грудях. Потім спускаюся до напруженого преса, а тоді розстібаю ремінь.

— Софіє, — вимовляє він стишеним голосом. — Що ти зі мною робиш?

Відвівши мої руки, він стягує з мене футболку й кидає її через плече. Шкіра торкається прохолодного повітря в спальні, і мене накриває гостре бажання.

— О, так, — голос Гліба стає нижчим. — Я зірвав джекпот.

Його очі розширюються, уважно вивчаючи моє тіло. Раніше я думала, що соромитимуся, коли вперше опинюся перед ним напівоголеною. Але те, як Гліб на мене дивиться, змушує відчувати себе особливою.

Гліб обережно опускає мене на покривало й влаштовується поруч. Я повертаю голову й помічаю помітну опуклість під його штанами.

— Чому ти зупинився? — запитую я, намагаючись відновити дихання.

— Не хочу, щоб твоя мама застала нас тут.

— Цього не станеться. Ти підеш до її приходу.

Гліб підводиться трохи вище, і його гаряче, роздратоване дихання торкається мого обличчя.

— Чому? Ти проганяєш мене?

— Ти забув, я не запрошувала тебе.

Я зовсім не готова до того, що мої слова виявляться для нього ударом нижче пояса. Я бачу, як Гліб поранений, як його очі наповнюються відчаєм.

— Ті три дні, що ми не бачилися, я не просто так зник, — говорить Гліб. — Я з’ясував, хто злив ті фото.

Моє серце стискається.

— І хто ж? — недовірливо запитую я, бо досі до кінця не можу повірити, що він тут ні до чого.

Гліб на мить стискає щелепу.

— Ілона зайшла до Каті саме в той момент, коли та переглядала відзнятий матеріал. Їй вистачило кількох хвилин, щоб перекинути фото на флешку, поки Катя відволіклася. А далі — справа техніки.

— Я перевірив камери в студії, — додає він. — Є запис, як вона заходить до монтажної. Софіє… я б ніколи цього не зробив.

Останні слова звучать тихіше.

Я дивлюся на нього — і вперше за ці три дні не бачу в ньому ворога.

Моє горло стискається.

У пам’яті спалахують мої власні слова — жорстокі, різкі, несправедливі.

Я так швидко повірила в найгірше. Так легко дозволила сумнівам перекреслити все, що між нами було.

Я дивилася на нього і бачила зрадника, навіть не давши йому шансу пояснити.

І зараз мені боляче не лише через те, що сталося.

А через те, що я дозволила собі подумати про нього найгірше.

у повірила, ніби Гліб міг так зі мною вчинити

— Пробач мені за те, що не повірила тобі. Пробач за те, що наговорила купу образливих слів. Пробач за те, що зробила тобі боляче. Пробач мені за все, Глібе, — дивлячись йому просто в очі, кажу я.

Пробач мені.

Чи зможе він насправді мене пробачити?

Я намагаюся стримати сльози, які так і норовлять вирватися з очей.

Гліб дивиться на мене мовчки. Його очі темніють, у них з’являється щось глибоке й болюче, ніби він намагається вирішити щось важливе всередині себе.

Він повільно проводить рукою по моїй щоці, стираючи сльозу, яка все-таки зривається.

— Софіє… — тихо каже він.

Його пальці на мить затримуються біля мого підборіддя, змушуючи мене підняти голову вище.

— Я не злюся через слова, — хрипко додає він. — Мені було боляче не через них. Мені було боляче, бо ти подумала, що я здатен на таке.

Моє серце стискається ще сильніше.

— Я знаю… — ледве чутно шепочу я.

Гліб робить глибокий вдих, ніби намагається заспокоїти себе, а потім раптом притягує мене до себе. Його руки обіймають міцно, майже відчайдушно.

Усім серцем я хочу бути з Глібом. Але розум підказує: як би добре мені з ним не було, я не витримаю ще одного потрясіння.

— Софіє, донечко! — я здригаюся від маминого голосу. — Я вдома!

Я миттєво піднімаю руку й тильною стороною долоні витираю сльози, що зібралися в кутиках очей. Ще не вистачало, щоб мама помітила, що я чимось дуже засмучена.

— Глібе, — шепочу я, злякано дивлячись на нього. — Ти маєш піти непомітно.

Його очі зустрічаються з моїми, темні брови сходяться на переніссі. Гліб схрещує руки на грудях, і я буквально бачу, як змінюється його погляд. З нього зникає вся м’якість. Тепер там щось безжальне, люте й небезпечне. Пекельна комбінація.

— Не можу повірити, що ти проганяєш мене.

Я нервово прикушую губу, намагаючись підібрати правильні слова.

— Я не проганяю тебе, Глібе. Просто… я не знаю, як представити тебе мамі. Ти мені не друг і не… — я гублюся, не знаходячи слів. — Боже, невже ти не розумієш! Я ж не можу представити тебе мамі як того, з ким я…

Я замовкаю, намагаючись сказати щось правильне, але нічого не виходить. Горло стискається від напруги.

— О, Софіє, ти приготувала вечерю! — гукає мама. — Спускайся швидше, поки я не з’їла все до останньої крихти!

Гліб і далі уважно дивиться на мене, чекаючи відповіді.

— Вибач, мене кличе мама, — я обходжу Гліба й прямую до дверей спальні.

Так, я розумію, що повелася по-дитячому, просто втікши від розмови. Але я настільки заплуталася й не розумію, що відбувається, що боюся сказати щось таке, про що потім шкодуватиму.