Глава 39

Прийнявши ванну, я йду на кухню, вирішивши приготувати до маминого приходу плов. Мені здається, вона зрадіє, коли переступить поріг дому й відчує аромат улюбленої страви.

Розклавши продукти на столі, я підходжу до шафки й дістаю пляшку вина разом із двома келихами. Треба обов’язково відсвяткувати мій контракт із телеканалом.

За приготуванням вечерi година минає непомітно. Я наливаю на сковороду олію, розігріваю її, додаю рис та овочі. Залишається тільки покласти паприку й шафран, але стукіт у двері змушує мене відірватися від пошуку спецій.

Кинувши погляд на годинник, я бачу: шоста вечора. Мабуть, мама сьогодні раніше звільнилася з театра.

Вимкнувши вогонь на плиті, я йду до вхідних дверей і відчиняю їх.

Із моїх губ зривається приголомшене зітхання.

Гліб.

Якого біса він тут робить?

— Софіє, я хотів…

Він не встигає договорити, бо я миттєво зачиняю двері просто перед його обличчям. Але реакція в Гліба швидша — він одразу виставляє ногу в проріз, не даючи дверям зачинитися.

— Софіє, припини мене уникати. Нам потрібно поговорити! — вимагає він.

— Забирайся звідси! — шиплю я, всім тілом навалившись на двері, щоб захлопнути їх.

— Припини поводитися, як дитина! — Гліб упирається рукою в двері й різко розчиняє їх, ледь не збивши мене з ніг.

— Я ж сказала, що нам немає про що говорити! — кричу я.

Але Гліб не звертає на мій крик жодної уваги й просто заходить усередину.

— Я не піду звідси, поки ми не поговоримо, — заявляє він, зачинивши за собою двері.

Його погляд без жодного сорому ковзає моїми оголеними ногами, і лише після цього Гліб піднімає очі на моє обличчя. Я обурено схрещую руки на грудях. У мої плани точно не входило постати перед ним у такому вигляді. На мені розтягнута футболка й домашні шорти. І ще я без бюстгальтера.

Прекрасно.

Натомість Гліб виглядає так, ніби щойно повернувся зі світського заходу. На ньому бездоганна білосніжна сорочка й такі ж бездоганні темні штани.

— Софіє, — він не відводить від мене погляду. — Вислухай мене… будь ласка.

— У тебе є хвилина, — холодно відповідаю я, не зводячи з нього злого погляду.

За задоволеним блиском у його очах я бачу, що Гліб саме на таку відповідь і розраховував. Самовпевнений козел.

На мій подив, він виглядає збентеженим. Мабуть, на нього подіяв мій увімкнений «режим стерва», від якого самій стає гидко. Але я нічого не можу з собою вдіяти. Образа й злість верещать усередині мене, мов пожежна сирена.

— Софіє, послухай, — Гліб розгублено проводить рукою по волоссю. — Я хотів сказати тобі, що…

Я ще сильніше притискаю руки до грудей, не звертаючи уваги на те, як вони тремтять.

— Ти хочеш зізнатися, що говорив із продюсерами телеканалу? — перебиваю його я. — Звідки взагалі в тебе такі зв’язки? Хто ти такий? Що в тебе на думці? — на останніх словах я зриваюся на крик.

На шиї Гліба здригається кадик. Він уважно дивиться на мене й мовчить майже хвилину — і цей час тягнеться, наче вічність. Але за мить його очі наповнюються рішучим блиском.

— Хочеш знати, що в мене на думці? — з похмурим виглядом питає він, роблячи крок до мене.

Він насувається на мене, мов гепард, що відчув здобич під час полювання. І це трохи лякає.

Я відступаю назад і, затамувавши подих, дивлюся в його очі. Я звикла бачити їх спокійно-блакитними, але зараз їхній колір нагадує розбурханий океан перед бурею.

— Глібе, — попереджаю я, відступаючи до кухні. — Що б ти не задумав, це не дає тобі права…

Я приголомшено видихаю, коли він раптом хапає мене й перекидає через плече.

— Відпусти мене! — скрикую я.

Ігноруючи мій протест, Гліб прямує до коридору, а я молочу кулаками по його спині. Потім розмахуюся і, від розпачливої злості, ляскаю його долонею по сідниці.

Та одразу ж зойкаю, бо мої власні сідниці палають від гучного ляпаса у відповідь.

— Один — один, Софіє.

— Ай! Не смій більше так робити! Негайно відпусти мене!

Мої вимоги залишаються без уваги, поки Гліб підходить до дверей і по черзі зазирає в кожну кімнату.

— Де твоя спальня?

— Іди до біса! — гарчу я.

Цього разу я з усієї сили щипаю його нижче лопаток. Гліб ніяк не реагує, хоча я впевнена, що зробила йому боляче. Він заходить до моєї кімнати, ногою розчиняючи двері.

— Не раджу так робити, — каже Гліб, зачиняючи двері ногою. — Для початку я хотів поговорити.

Для початку? Я одразу замовкаю, щільно стиснувши губи. У мене сверблять кулаки — так хочеться врізати йому.

— Просто вислухай мене, Софіє.

Без жодних церемоній він скидає мене на ліжко. Я підскакую на пружному матраці й одразу намагаюся сісти, але Гліб миттєво перекреслює цю спробу — навалюється зверху.

Своєю вагою він притискає мене до покривала, і я штовхаю його в груди, намагаючись звільнитися. Але Гліб перехоплює мої зап’ястки й піднімає їх над головою.

Ні, ні, ні. Тільки не це.

Гліб небезпечно близько, і я боюся, що не зможу себе контролювати. Особливо коли його обличчя нависає наді мною. Особливо коли його уривчасте дихання торкається моїх губ. Особливо коли його гаряче, тверде тіло так ідеально вписується в кожен вигин мого.

Я важко видихаю, дивлячись йому в очі.

Перш ніж я встигаю щось сказати, Гліб опускає голову і цілує мене.

Його владні й водночас м’які губи щільно притискаються до моїх. Я здригаюся, ніби від удару струмом. Кінчик його язика торкається моєї нижньої губи, і на підсвідомому рівні я розтискаю губи.

Боже.

Відбувається те, чого я боялася найбільше.

Я не збиралася його цілувати, але з кожною секундою ясність думок залишає мене. З кожною секундою важкість його тіла й його напір дурманять мене. Бажання повільно накопичується між стегнами, і я не можу цьому зарадити. Я не можу зарадити тому, як притискаюся до його грудей.