Глава 38

На вулиці я протискаюся крізь натовп і опиняюся на ґанку, прагнучи якнайшвидше поїхати додому. Проходжу повз двох дівчат, і в цей момент вони починають перешіптуватися. Я нервово смикаю спідницю, відчуваючи, як від хвилювання пітніють долоні.

— Софіє, що сталося? — чую знайомий голос, коли поспіхом спускаюся сходами.

Діма стоїть неподалік, засунувши руки в кишені, й уважно дивиться на мене.

— Нічого, усе гаразд, — бурмочу я, крокуючи пішохідною доріжкою.

— У тебе погано виходить брехати, — він іде за мною.

Я відвертаюся, стримуючи сльози. Останнім часом я занадто багато плачу. Занадто багато брешу. Занадто багато хвилююся. Відтоді як помер тато, я не відчувала стільки суперечливих емоцій за такий короткий час.

— Ти збираєшся розповісти, що сталося? — наполегливіше питає Діма.

Я різко зупиняюся й дивлюся на нього, помічаючи в його очах тривогу. Ніколи б не подумала, що брат Гліба, якого я майже не знаю, може справді хвилюватися за мене. Мені хочеться притулитися до нього й обійняти, сховавши обличчя в його сильних грудях. Але замість цього я тихо кажу:

— Я втомилася. Відвези мене додому.

Я йду до машини Діми з опущеними плечима, і перед тим як сісти в його позашляховик, щось змушує мене обернутися. Озирнувшись, я бачу Гліба, який стоїть позаду з лютим виразом обличчя.

Гліб стоїть за кілька метрів від мене, але з таким самим успіхом нас могли б розділяти лише сантиметри простору. Під його сорочкою груди високо підіймаються й опускаються, ніздрі роздуваються. Я так гостро відчуваю його гнів, що здається, ніби його гаряче дихання торкається мене.

— Я ж сказав тобі триматися від неї подалі.

З мене досить.

— Може, ти спершу запитаєш мене? — я дивлюся на Гліба похмуро. — Може, я хочу поїхати з Дімою?

— Ти не поїдеш із ним, — заявляє Гліб.

Що?

Здивовано втупившись у нього, я відчуваю, як у крові змішуються злість і образа.

— Ти оглух? — гаркає Діма. — Вона сказала, що поїде зі мною.

Кілька секунд між хлопцями триває мовчазна дуель поглядів, яка ризикує перерости у війну. Я боюся, що ще хвилина — і станеться щось страшне. І щось криваве.

— Не лізь між мною і Софією, зрозумів?

— І що буде?

Поки я стою в нервовому заціпенінні,  Гліб за мить опиняється біля Діми. Випустивши лютий рик, він хапає брата за комір піджака, і я перелякано скрикую.

— Гей, відпусти його! — верещу я, хапаючись за плече Гліба.

Я намагаюся відтягнути його від Діми, але моя спроба втрутитися з тріском провалюється. Він не зрушив ані на сантиметр.

— Софіє, сідай у мою машину! — наказує Гліб.

— Не збираюся! Я сама попросила Діму відвезти мене додому.

— Ти чув? Вона хоче їхати зі мною! — підтакує Діма.

Шалений погляд Гліба згасає й темнішає. Відпустивши брата, він повертається й вичікувально дивиться на мене згори вниз.

— Ти справді хочеш поїхати з ним, а не зі мною? — хрипко питає Гліб. — Мені потрібно з тобою поговорити.

Я не зводжу з нього очей і ледь упізнаю його. Він виглядає таким розбитим і зламаним, що внутрішній голос благає мене вислухати його. Але я змушую себе його заглушити. Не можна вестися на цей стражденний вигляд і змучений погляд. Як би боляче мені від цього не було.

— Я поїду з Дімою, — кажу я, і горло стискає гострий біль. — Залиш мене в спокої. Нам немає про що говорити.

Я залізаю у позашляховик Діми й, перш ніж зачинити дверцята, чую попередження, кинуте Глібом:

— Тільки спробуй до неї доторкнутися.

Діма тихо фиркає, ніби ця погроза його лише розважає. Двигун гарчить, і машина плавно рушає з місця.

Я не обертаюся, але все одно відчуваю його погляд. Він ніби пече мені спину, змушуючи пальці міцніше стискатися на ремені сумки.

Чорт.

Я знала, що варто було просто сісти в машину і поїхати.
Знала, що це правильне рішення.

Та чомусь у грудях так болить, ніби я щойно зробила найгіршу помилку у своєму житті.

Половину дороги ми мовчимо. Не знаю, про що в цей момент думає Діма, але я знову й знову прокручую в голові те, що побачила кілька хвилин тому. Перед очима надто чітко стоїть розбитий, виснажений вигляд Гліба, і я протяжно зітхаю.

Боже, схоже, я божеволію. Зі мною явно щось не так. Як можна співчувати людині, яка так зі мною вчинила?

«Але ж немає доказів, що ті фото злив саме Гліб», — тихо додає внутрішній голос, і я подумки посилаю його до біса. Я ні в якому разі не повинна виправдовувати Гліба. Не повинна!

Я притискаю руку до живота й заплющую очі, ніби туди встромили ніж. Не очікувала, що сама ця думка виявиться для мене такою болісною. Розплющивши очі, я відвертаюся до вікна й помічаю в боковому дзеркалі чорне авто, що мчить неподалік.

— Він їде за нами від самого центру, — каже Діма й звертає на дорогу, що веде до моєї вулиці.

Гліб не відстає й теж з’їжджає з жвавої траси. Діма гальмує біля мого будинку, а його брат зупиняється трохи далі, біля сусіднього.

Відстебнувши ремінь безпеки, я дивлюся в утомлені очі Діми.

— Повертайся додому, Софіє, — тихо каже він і простягає руку, легко проводячи кінчиками пальців по моїй щоці, відводячи пасмо волосся від обличчя. — І не забудь на ніч зачинити вікно.

Я ловлю його руку, коли він уже збирається її прибрати. Стиснувши її між долонями, намагаюся, щоб у моїх словах було якомога менше ніяковості й якомога більше щирості.

— Дякую тобі…

Я виходжу з машини, прямую до будинку й піднімаюся на ґанок, водночас дістаючи ключ із сумки. Перед тим як відчинити двері, обертаюся й дивлюся в бік сусіднього будинку.

Гліб сидить у машині й спостерігає за мною крізь напівопущене вікно.

А потім раптово зривається з місця.