Глава 37

— Софіє, тобі потрібно забути про свої принципи й погоджуватися на роль у цьому серіалі, — монотонно каже Дара, гортаючи сторінки сценарію. — Тобі не варто перебирати харчами. Ти сама це чудово знаєш.

Я відпускаю ручку й притискаю пальці до скронь. Вона покликала мене на каву, а замість теплої розмови я отримала «розбір польотів» і чергову лекцію від свого агента.

— Даро, — мій голос звучить тихіше, ніж хотілося б, — цю роль я б воліла залишити як запасний варіант.

Вона повільно піднімає на мене очі. У її погляді — не здивування. Швидше холодний професійний розрахунок.

— Запасний? — перепитує вона. — Ти розумієш, що це не студентський короткий метр і не артхаус для фестивалів? Це повноцінний серіал із вечірнім праймом. Продюсери вже придивляються до гучніших імен. Якщо ти відмовишся, другого запрошення може не бути.

Я ковтаю сухість у горлі.

Так, я це розумію. Розумію, що в моєму становищі відмовлятися — розкіш. Що багато хто мріє просто потрапити на кастинг такого рівня.

Але…

Якщо доведеться вчити текст ночами — я вивчу.
Якщо потрібно буде схуднути ще більше — я схудну.
Якщо скажуть перекроїти себе під героїню — я зроблю це.

Та справа не в цьому.

— Я готова працювати, — вимовляю вперто, зустрічаючись із нею поглядом. — Але не будь-що. Ця історія — про зраду, інтриги й дешеву сенсацію. Я не хочу починати з ролі, яку сама ж потім ненавидітиму.

Дара кілька секунд мовчки вивчає моє обличчя, ніби намагається зрозуміти, чи це юнацький максималізм, чи справжня позиція.

— Ти впевнена? — тихіше питає вона. — Ця роль може зробити тебе впізнаваною.

Я стискаю сценарій у руках так, що краї паперу врізаються в долоню.

Знаю,  шансів у мене небагато. І я не хочу витратити їх на щось, що не варте уваги.

Але мій агент і за сумісництвом подруга Дара не пропонує жодного рішення. Вона навіть не намагається почути те, що я намагаюся їй пояснити.

Точніше — їй просто нецікаво.

Скільки б я не вмовляла її знайти мені  не чергову мильну оперу, а із живими героями, з болем — вона лише відмахується. Посилається на завантаженість каналу, на рейтинги, на «актуальні тренди».

Каже, що «ринок зараз потребує простіших історій».

Простіших. Тобто — без глибини. Без незручних тем.

Схоже, мені доведеться погодитися на чужі умови. Від цієї думки я важко зітхаю.

Грати у безпечному, стерильному продукті, який нікому не зашкодить… і нікого не зачепить.

Я дивлюся на чашку кави перед собою. Піна давно осіла.

Раптом двері кав’ярні різко відчиняються, і в мені за частку секунди все напружується, ніби хтось натиснув невидиму кнопку.

А що як зараз на порозі з’явиться Гліб? Я нервую не без причини.

Минуло три дні відтоді, як ми посварилися. Три довгих дні. Після тієї ночі я жодного разу не бачила ні його, ні брата. І ця відсутність лякає більше, ніж будь-яка пряма конфронтація.

А що як він вирішив просто зникнути з мого життя? Або гірше — причаївся, щоб завдати удару тоді, коли я найменше цього чекатиму?

Серце на мить збивається з ритму. Але ні. Замість мого нічного кошмару до кав’ярні заходить жінка й впевнено прямує до нашого столика.

— Доброго ранку, — звертається вона до нас із Дарою. — Я хотіла б поговорити з вами, Софіє.

Я уважно вдивляюся в її обличчя. Воно здається мені знайомим. Десь я її вже бачила… Точно. Вона працює кастинг-директоркою на одному з міських телеканалів. Що їй від мене потрібно?

Я швидко витираю вологу долоню об спідницю й киваю.

— Слухаю вас, — мій голос звучить трохи вище, ніж зазвичай.

— Мене звати Наталія, — рівним, майже беземоційним тоном каже жінка й на мить переводить погляд на Дару, яка навіть не намагається приховати свого зацікавлення. — Софіє, одразу перейду до суті. Ми шукаємо ведучу для суботнього шоу на нашому каналі. І вибір продюсерів зупинився на вас.

— А що це за шоу? — питаю я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

— Перепрошую, але це конфіденційна інформація, — сухо відповідає жінка. — Я не хотіла б обговорювати деталі в такому людному місці. Якщо вас зацікавила наша пропозиція, чекатимемо на вас завтра рівно о 10:00 за цією адресою.

Вона кладе переді мною невеликий картонний прямокутник. На ньому акуратним каліграфічним почерком виведена адреса.

Я дивлюся на візитівку так, ніби вона може зникнути просто в мене на очах.

Наступного дня я ще більше хвилююся.

Що це за атракціон небаченої щедрості? Чому раптом продюсери центрального міського каналу обрали саме мене? Я була переконана, що вони навіть не знають про моє існування.

Та все ж я слухняно заходжу до офісу, безшумно ступаючи балетками по темно-зеленому килиму. Опускаюся в м’яке крісло, знімаю з плеча сумку і насторожено переводжу погляд з одного продюсера на іншого.

Цікаво, про що саме вони хочуть зі мною «поговорити»?

— Отже, Софіє, — починає чоловік у сірому костюмі, перегортаючи моє портфоліо, — ми переглянули ваші проби. Ви тримаєтеся перед камерою впевненіше, ніж більшість початківців.

Його голос рівний, діловий. Я намагаюся не видати, як швидко починає битися серце.

— Ми запускаємо новий формат суботнього вечірнього шоу, — підхоплює жінка праворуч. — І нам потрібне свіже обличчя.

Свіже обличчя? Я мимоволі згадую, як Гліб вимовляє моє ім’я — повільно, з легкою насмішкою, ніби смакує кожен склад.

«Софі-я…»

Ні. Зараз не час думати про нього.

Я випрямляю спину, збираючи залишки самовладання.

— Ви хочете запропонувати мені…? — обережно починаю я.

Чоловік закриває папку.

— Стати ведучою цього шоу. У прямому ефірі.

Повітря в кабінеті ніби густішає.

Прямий ефір.

Я стискаю пальці на підлокітнику крісла, щоб ніхто не помітив, як вони тремтять. Бо такі можливості не падають з неба просто так. І я ще не розумію — це мій шанс.