Глава 36

Гліб

Кинувши авто просто біля входу в клуб, я навіть не намагаюся припаркуватися нормально. Дверцята грюкають так, ніби це може хоч трохи заглушити шум у моїй голові.

Неонові вивіски мерехтять у темряві, баси глухо пробиваються крізь стіни. Я коротко киваю охоронцю і заходжу всередину.

У повітрі — густий аромат  алкоголю, парфумів і диму. Світло стробоскопів розрізає залу на уривки: чужі обличчя, підняті руки, тіла в ритмі музики. Усе рухається, але я відчуваю лише статичну напругу під шкірою.

Година за кермом на шаленій швидкості не витравила те, що засіло всередині. Воно й далі коле, як уламок скла під ребрами.

Я минаю бар, не реагуючи на голос бармена, і прямую в глиб клубу — туди, де за чорними дверима розташована закрита зона.

Я повільно ступаю по темній підлозі. Бас із основного танцполу глухо пробивається крізь стіни.

Дімон розвалився на м’якому дивані і посміхаючись, мацає дупу брюнетки, обличчя якої я не бачу.

Але усмішка гасне, щойно він помічає мене.

— Що ти тут робиш? — ввідсовуючи від себе дівчину, питає Дімон. — Хіба під тобою зараз не мала б стогнати Софія?

Софія.

Перед очима спалахують її очі. Спочатку живі, теплі. Потім — осудливі.  І нарешті — повні болю.

Щось різко стискає мене зсередини.

Він бере зі столу серветку, витирає губи.

— Уже не з нею, — хмуро додаю я.

Він криво усміхається.

— Не зміг утримати дівчинку? — його погляд ковзає по мені зухвало. — Якщо що, можу підстрахувати.

Усередині  вибухає лють. Пальці стискаються в кулаки.

— Не наближайся до Софії, — вимовляю тихо, але так, що в словах відчувається попередження.

— І що ти мені зробиш? — дражливо питає він.

— Тримайся від неї подалі. Второпав?

Музика гуде за стіною. Дімон дивиться на мене, і в його очах уже немає насмішки.

Тихо посміюючись, Дімон недбало жбурляє серветку на стіл. На його обличчі починають ходити жовна, тіло миттєво напружується.

— То чому ти не з нею, а стирчиш тут? — вишкірюється брат. — Невже її не вразив твій виступ?

Я ковтаю злий оскал. З кожною секундою гнів усередині закипає сильніше, піднімається гарячою хвилею до горла. Але я не дам йому цього задоволення. Не поведуся на провокацію.

— Вона вирішила, що це я злив її фото в мережу, — кажу я, намагаючись, щоб голос звучав байдуже.

— Стій, — різко перебиває Дімон. — У тебе були її інтимні фото?

Мої брови зводяться на переніссі.

— Та в тому й справа, що ніяких фото в мене немає, — твердо відповідаю. — Катерина навіть не показувала відзнятий матеріал. Вона ще працює з вихідниками. Я не розумію, чому Софія вирішила, що це я.

Очі Діми темнішають.

— Покажи ті фото, що злили в мережу, — жорстко каже він.

Я кілька секунд дивлюся на нього, не розуміючи.

Він тягнеться, бере склянку й робить ковток води, не відводячи від мене погляду.

У мене в горлі застрягає сухий клубок. Вена на шиї пульсує так сильно, що я майже відчуваю її під пальцями.

— Навіщо тобі це?

— Хочу переконатися, що ти не брешеш, — вперто відповідає брат.

Я дістаю з кишені джинсів телефон. Екран спалахує холодним світлом. Розблоковую його й відкриваю одне з фото — те, де Софія лежить на ліжку.

Я ніколи не бачив її такою. Вразливою. Оголеною. І на мить зависаю, мимоволі вдивляючись у лінії її тіла, у тонкі ключиці, у тінь під ребрами.

— Якщо придивитися, — задумливо каже Дімон, вириваючи мене з думок, — той, хто це знімав, повний ідіот.

Я повільно переводжу погляд на брата.

— Що ти маєш на увазі?

Він нахиляється ближче до екрана, примружується.

— Це не постановка. Подивись на світло. На кут. На вираз її обличчя. Це або зроблено нишком, або спеціально так, щоб виглядало брудніше, ніж є насправді.

У мене всередині щось різко стискається.

— Ти хочеш сказати…

— Я хочу сказати, — перебиває він, — що це дуже схоже на підставу.

І від цих слів у мені народжується не просто злість. А страх.

— Що ти маєш на увазі? — я відкриваю очі й дивлюся на брата.

— Подивися уважніше на знімки, — спокійно каже Діма. — Нічого дивного не помічаєш?

Я збільшую фото. Пальці ледь помітно тремтять.

Дівчина на знімку надто худа. Майже прозора. Обличчя — без емоцій. Порожнє. Наче вона не позує… а спить.

Кілька секунд ми мовчки дивимося один на одного.

— Є ідеї, кому це вигідно? — Дімон повільно піднімає брову.

Що за чорт?

Я дивлюся на нього так, ніби він щойно вдарив мене кулаком у щелепу.

— Поняття не маю, — мій голос звучить хрипко.

Серце б’ється так гучно, що здається, його чутно в цій напівтемній залі. Пульс прискорюється. Думки зіштовхуються одна з одною, механізм у голові починає працювати швидше, гарячково.

Хто? Навіщо? Кому це потрібно?

— Чого ти чекаєш? — тихо, але жорстко каже брат. — З’ясуй, кому це вигідно. Знайди докази. Принеси їх їй, поки ще не пізно. Чи вона тобі не потрібна?

Він нахиляється ближче.

— Якщо не потрібна, то я можу…

— Навіть не думай, — кажу крізь зуби.

Мій голос низький. Небезпечний. Дімон довго дивиться на мене, ніби зважує, наскільки я зараз серйозний.

— Не смій наближатися до Софії, — додаю вже спокійно.

Брат ще секунду тримає мене поглядом, а потім розвертається й іде до виходу. Двері зачиняються з глухим стуком.

Я залишаюся сам. І вперше за довгий час почуваюся абсолютним нікчемою.