Глава 34

Гліб

— Тут стільки всього, — Софія розгублено оглядає стіл, заставлений стравами. — Я навіть не знаю, з чого почати.

Я на мить зависаю, спостерігаючи за нею.

Вона виявилася не просто приємною компанією. Вона виявилася небезпечно правильною. Настільки, що якби мені довелося обирати між усіма делікатесами світу й можливістю просто сидіти навпроти неї — я б не вагався.

— Почни з цього, — киваю на салат.

Ми починаємо їсти. Розмова плине легко — музика, книги, фільми. Дурниці, які насправді не дурниці. Година минає непомітно. Можливо, дві.

І я ловлю себе на думці, що це один із найспокійніших вечорів за останні роки.

Софія відставляє прибори й, нахилившись, розстібає ремінці босоніжок під столом.

— Боже, яке полегшення, — видихає вона, відкидаючись на спинку стільця.

Я мимоволі ковзаю поглядом по її ногах і швидко повертаю його до обличчя.

— Втомилися? — питаю.

— Трохи, — усміхається вона.

— Можу зробити масаж, — кидаю напівжартома, але в голосі занадто багато серйозності.

Вона тихо сміється.

— Дякую, але я виживу.

Шкода.

Я відкриваю рот, щоб поставити наступне питання, але її телефон дзвонить у сумці.

Вона дістає його. Виклик уже обірвався.

— Мама? — питаю.

— Так. Уже за північ, — хмуриться вона.

— Хочеш передзвонити?

Вона вагається.

— Вона хвилюється, — додаю я.

Софія киває.

— Добре, я попрошу рахунок, — кажу я.

Вона піднімає на мене уважний, трохи насторожений погляд.

— Ти ж розумієш, що ця вечеря не просто…  це вже побачення?

— Так, — відповідаю прямо. — І я б не проти, щоб воно продовжилося.

Вона тихо видихає, ніби не очікувала такої прямоти.

Саме в цей момент її телефон починає дзвонити.

Вона знову скидає виклик і швидко перевертає телефон екраном униз.

Розрахувавшись, я накидаю свою куртку Софії на плечі. Ми виходимо в прохолодну ніч. Телефон у її сумці знову вібрує.

І знову.

І знову.

Софія зупиняється біля машини.

У моїй куртці вона виглядає… правильно. Ніби так і має бути.

— Дякую за вечерю, — каже вона.

Вітер розвіває її волосся. Я простягаю руку й обережно заправляю пасмо їй за вухо.

— Софіє, я хочу, щоб ти…

Я зупиняюся.

Що я хочу?

Щоб вона була поруч?
Щоб не дивилася на інших?
Щоб не зникла?

Я нахиляюся й легко цілую її.

— Я хочу, щоб ти не обирала когось іншого замість мене, — тихо кажу я.

Вона завмирає.

— Іншого? — перепитує.

Її телефон різко дзвонить.

Я стискаю зуби.

Вона дивиться на дисплей, хмуриться й приймає виклик.

— Що за… — її голос здригається.

Я відчуваю, як у грудях повільно розростається холод. Спочатку ледь помітний — як протяг крізь прочинене вікно. А потім він заповнює все всередині.

— Що трапилося?

Софія повільно піднімає на мене очі. У них — тривога. Справжня.  Вона дивиться так, ніби щось вирішує.

Усередині мене щось боляче стискається.

Я навіть думки не допускаю, що в неї можуть бути проблеми. Не зараз. Не коли між нами щойно почало з’являтися щось більше, ніж постійна війна.

Її пальці стискають телефон так сильно, що кісточки біліють.

— Я розберуся, — каже вона ледь чутно й завершує виклик.

Розбереться?

Я роблю крок ближче. Між нами майже не залишається простору.

— Що сталося?

Мій голос тихіший, але напружений, як струна. Я дивлюся їй прямо в очі, намагаючись вичитати правду між рядків. Вона завжди щось приховує. Завжди.

— Нічого, з чим я не впораюся, — відповідає спокійно.

Занадто спокійно. І саме це мене лякає найбільше.

Бо за цією спокійною маскою я вже відчуваю шторм. Бачу, як вона ковтає слова, які не хоче вимовляти. Як на секунду затримує дихання.

Я намагаюся не помічати, що в її очах згасло світло. Роблю вигляд, що нічого не сталося. Але дивлюся тільки на Софію.

Хто їй телефонував?
Що він сказав?
Що могло за кілька секунд стерти з її обличчя усмішку?

Вона раптом стала тихою. Дивиться крізь мене порожнім, відстороненим поглядом і раз по раз повільно облизує пересохлі губи, ніби збирається щось сказати… і передумує.

Софія не раз відштовхувала мене. Вміла зникати, закриватися, будувати між нами стіни. Але сьогодні… сьогодні ж усе було інакше. Я відчував це. Ми стали ближчими. На крок. Можливо, на пів кроку — але стали.

Чи мені просто здалося?

Що, чорт забирай, їй сказали?

Мене починає трясти. Спочатку — ледве помітно. Потім сильніше. Наче всередині щось розхитується й ось-ось зірветься.

— Софіє.

Мій голос звучить хрипко. Я різко хапаю її за плечі, навіть не помітивши, коли саме простягнув руки.

Вона здригається.

Її погляд — насторожений. Обережний. Наче я — той, від кого треба захищатися.

— Підвезеш мене додому? — тихо просить вона.

Усередині щось обривається.

— Сідай у машину, — кажу різко, майже грубо.

Її очі темнішають.

Вона нічого не відповідає. Мовчки відкриває дверцята й сідає на пасажирське сидіння. Я обходжу авто, відчуваючи, як під ногами хрумтить гравій, і буквально падаю на водійське сидіння.

Дверцята грюкають.

Я різко зриваю машину з місця, і ніч ковтає нас разом із ревом двигуна.

Софія мовчить. Вона дивиться у вікно, і світло ліхтарів ковзає по її обличчю уривками — золоте, біле, знову темрява. Наче хтось перемотує плівку. Її профіль спокійний, але в тиші між нами відчувається тріщина.

Я ловлю себе на дурному, майже болючому бажанні — зупинитися. Вийти з машини. Відчинити її дверцята, притиснути до себе й сказати, що все це — помилка. Що я розберуся. Що вона в безпеці.

Але замість цього я сильніше стискаю кермо.