Глава 33

Перш ніж покинути арену, Гліб повертається до кімнати, де приймають ставки. Я чекаю на нього в коридорі, притулившись спиною до холодної стіни. Десь неподалік лунають жіночі голоси, які швидко переростають у гучний сміх.

Я повертаю голову — і бачу Влада. Його руки лежать на плечах двох дівчат, що йдуть по обидва боки від нього. Трійця рухається в моєму напрямку. Проходячи повз, Влад обертається й ловить мій погляд. Його очі затуманені, зіниці розширені. Я не впевнена, що він узагалі чітко усвідомлює, хто перед ним.

І це мене більш ніж влаштовує.

Я не маю жодного бажання з ним розмовляти.

Але ніби навмисне він зупиняється й жестом просить дівчат почекати його надворі.

— Приєднаєшся до нас? — запитує він, нахиляючи голову.

Я тільки відкриваю рот, щоб відповісти, як поряд зі мною з’являється Гліб. Його рука лягає мені на талію. Його погляд на Влада говорить чітко й без слів: «Навіть не думай».

— Вона не хоче, — тихо каже він.

— Я запитував у неї, а не в те… — Влад починає огризатися, але я перебиваю його.

— Гліб має рацію.

Пальці Гліба трохи сильніше стискають мою талію. На губах Влада з’являється неприємна усмішка. Він знизує плечима й іде. У коридор вривається прохолодне нічне повітря.

Я мимоволі вкриваюся сиротами. На вулиці досить прохолодно.

Рука Гліба досі лежить на моїй талії. Я намагаюся зберегти незворушність, але це стає складніше, коли він піднімає другу руку й кладе її мені на живіт.

Тепло спалахує там, де його шкіра торкається моєї, і розходиться по всьому тілу. Сироти— це точно не через протяг.

Раптом він прибирає руку з моєї талії й бере мою долоню. Наші пальці переплітаються.

Я здригаюся.  Зроби вдих, Софіє. Це просто доторк.

Його великий палець повільно проводить по внутрішньому боці моєї долоні. Потім він піднімає наші з’єднані руки й уважно дивиться на них.

— Мені подобається, як твоя рука лежить у моїй.

Кілька слів — і я перетворююся на розтоплене желе. Він дивиться мені в очі.

— Готова?

Я досі не можу оговтатися від його останньої фрази, тому банальне «так» застрягає десь у горлі.

— Софіє, — Гліб протягує моє ім’я так, ніби пробує його на смак. — Я хочу показати тобі одне місце. Думаю, тобі сподобається.

Я киваю, і він веде мене коридором.

Ми виходимо у просторий хол арени. Приміщення величезне, але мені здається, що повітря стискається довкола нас, утворюючи окремий простір. Ніби є лише я і він.

Хтось із гостей зупиняє Гліба, тисне руку, вітає з перемогою. Він коротко дякує, майже не уповільнюючи кроку. Його рука все ще тримає мою.

Біля виходу він раптом зупиняється й обертається до мене. В його погляді спалахує знайомий вогонь.

— Дімон попереджав тебе, що буде, якщо знімеш мою куртку?

Я кліпаю.

— Серйозно? — ковтаю повітря. — Я думала, ми залишили ці підколювання в минулому. Коли… почали спочатку.

Гліб тихо сміється. Не зло. Майже тепло.

Він стягує з себе куртку й накидає мені на плечі. Тканина важка й тепла. Разом із нею мене огортає запах його парфуму й щось ще — металу, шкіри, ночі.

— Можна було просто сказати: «Добре, Глібе, я більше її не зніматиму», —  каже він.

Я стискаю ремінець сумочки, дивлячись йому в очі.

— Ти можеш завести собі собаку, якщо хочеш покірності. Я не з тих, хто виконує команди.

Його погляд темнішає.

Він нахиляється ближче. Занадто близько.

— Я знаю, — тихо відповідає він. — І саме це мені в тобі подобається.

Він дивиться так, ніби намагається розгадати мене повністю. А я мовчу. І я впевнена: на будь-яку мою репліку він знайде іншу. Гострішу. Провокативнішу.

— Ти боїшся? — раптом питає він.

— Тебе? — піднімаю підборіддя.

— Того, що між нами.

Його пальці ковзають уздовж мого зап’ястка.

Я роблю повільний вдих.

— Я боюся лише помилитися, — тихо відповідаю.

Він усміхається. І, не відпускаючи моєї руки, відчиняє двері в ніч.

…..

Ми зупиняємося біля невеликого ресторану. Зовні заклад виглядає стримано — нічого зайвого, лише великі вікна й м’яке тепле світло всередині.

Та варто мені переступити поріг, як враження змінюється.

Просторий зал із кам’яними стінами, грубо обробленими, але стильними. Із високої стелі звисають витончені ліхтарі, що розливають приглушене золоте світло. Воно відбивається в столових приборах на масивних столах із темного дерева. Стільці й підлога — з того ж матеріалу. Дальня стіна — суцільне панорамне вікно, за яким видно невеликий внутрішній дворик із фонтаном.

Тут тихо. Затишно.

— Вітаю! — до нас підходить невисокий чоловік у жилеті. — Давно тебе не було, Глібе. Радію, що знову завітав до нас.

— Добрий вечір, — ввічливо відповідаю я.

— Софія, це Анатолій— власник закладу. Анатолій, це Софія, — представляє нас Гліб.

— Дуже приємно, — кажу я, оглядаючи інтер’єр. — Тут неймовірно красиво.

— Краса — це лише оболонка. Справжнє враження починається зі страв, — усміхається він і проводить нас до відокремленої кабінки.

Я розраховую, що Гліб сяде навпроти. Але він відсуває стілець поруч зі мною. Перед тим знімає з моїх плечей свою куртку й вішає її на гачок.

Нам подають меню, і власник тактовно залишає нас удвох.

Щойно ми залишаємося самі, Гліб повертається до мене, ковзаючи поглядом від очей до губ.

По шкірі пробігає легке поколювання.

— Софія Юрчак, — повільно вимовляє він. — Твоє прізвище часто звучить у пресі.

Я ледь усміхаюся.

— Таке буває.

— Твій батько — режисер, — не питає, а констатує він.

Я киваю.

— Був.

У повітрі з’являється ледь відчутна напруга.

— Я бачив кілька його фільмів, — додає Гліб. — Він умів створювати історії, які чіпляють.

Моє горло стискається.

— Він жив кіно, — тихо відповідаю я. — І вимагав того ж від усіх.